Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Про такий уперше чую, — сказав я.
Дворкін стенув плечем.
— І не дивно. Ця подія була важливою тільки для них самих. Я хочу сказати інше: у своїй суперечці вони дедалі більше заглиблюються в минуле, аж до первісних подій, а їм ніколи не можна надто довіряти.
— То яка ж відповідь?
— Відповідь? Ми не в шкільному класі. Тут нема відповідей, які мали б значення. Хіба що для філософа, тобто на практиці вони хоч як непридатні.
Він налив у філіжанку зеленої рідини зі срібної фляги та передав мені.
— Випий.
— Для мене занадто рано.
— Це не спиртне. Це лікувальний напій, — пояснив Дворкін. — У тебе шок, хоча ти цього й не помічаєш.
Я перехилив філіжанку. Напій обпікав, наче алкоголь, але це було щось інше. Упродовж наступних кількох хвилин я відчував послаблення у таких частинах свого тіла, про напруженість яких навіть не підозрював.
— Корал, Мандор... — почав я.
Він змахнув рукою, й одна з осяйних сфер спустилася нижче, наблизилася до нас. Іще одним помахом руки він наче написав у повітрі щось напівзнайоме, і мене ніби огорнув образ Лоґрусу, однак без самого Лоґрусу. Всередині сфери утворилася картинка.
Довгий коридор, що став ареною зіткнення, лежав у руїнах, разом зі сходами, покоями Бенедикта, а може, і Джерарда. Зникли також кімнати Блейза, частина моїх власних апартаментів, вітальня, де я сидів недавно, а також північно-східний кут бібліотеки. На місці підлоги та стелі зяяли вирви. Поверхом нижче, побачив я, були зруйновані частина кухні та зброярні, а можливо, ще й приміщення навпроти них. Магічна куля дала мені змогу подивитися й нагору, і я побачив небо, а це означало, що вибух пройшов крізь третій та четвертий поверхи, можливо, пошкодивши королівські покої, а також горішні сходи, може, й лабораторію... та бозна-що іще.
На краєчку прірви, неподалік руїн, на які перетворилися кімнати Блейза та Джерарда, стояв Мандор. Права рука у нього була, очевидно, зламана, долоню він засунув за свій широкий чорний пояс. Корал, із закривавленим обличчям, важко спиралася на його ліве плече. Не знаю, можливо, вона була не зовсім притомна. Мандор підтримував її за талію лівою рукою, і навколо них кружляла металева кулька. На тому боці провалля, навкоси від нього, стояв Рендом, — на масивній балці, що виступала з бібліотеки. Здається, позаду нього й трохи нижче стояв Мартін, — на якомусь короткому виступі. Саксофон він і досі тримав у руках. Рендом, здавалося, був не на жарт стривожений і щось кричав.
— Звук! Звук! — вигукнув я. Дворкін змахнув рукою.
— ...баний Лорд Хаосу висаджуватиме в повітря мій палац! — почувся голос Рендома.
— Цю леді поранено, Ваша Величносте, — сказав Мандор.
Рендом провів рукою по обличчю. Тоді подивився нагору.
— Якщо є можливість доставити її до моїх апартаментів, то Віалла дуже компетентна у деяких галузях медицини, — сказав він спокійніше. — До речі, я теж.
— Скажіть тільки, де це, Ваша Величносте...
Рендом, ухопившись правицею за стіну, лівою рукою махнув кудись угору.
— Схоже, тобі не знадобляться двері, щоб увійти, але я не можу сказати, чи залишилося там достатньо сходинок і чи можна до них дістатися.
— Я впораюся з цим, — запевнив Мандор, і ще дві його кульки підлетіли ближче й узялися кружляти навколо нього та Корал ексцентричними орбітами. Ще мить, і Мандор з Корал тихенько знялись у повітря й полинули до того отвору, на який указав Рендом.
— Я буду незабаром, — гукнув Рендом їм услід. Мені здалося, що він хоче додати ще щось, але той подивився на руїни навколо, опустив голову й відвернувся. Так само зробив і я.
Дворкін простягнув мені другу дозу зелених ліків, і я взяв філіжанку. Мабуть, це був якийсь транквілізатор, бо він заспокоював, на додаток до того, що ще робив.
— Треба піти до неї, — сказав я, — бо мені подобається ця дівчина і я маю пересвідчитися, що з нею все буде добре.
— Звісно, я можу тебе туди відправити, — мовив Дворкін, — хоча й гадки не маю, що ти можеш зробити для неї таке, чого б не могли зробити інші. Можливо, можеш витратити час із більшою користю, якщо рушиш у погоню за цим своїм мандрівним конструктом, Колесом-Привидом. Його треба переконати віддати Судний Камінь.
— Так і зроблю, — відказав я. — Але спершу маю побачити Корал.
— Твоя поява там може призвести до суттєвої затримки, — зауважив Дворкін, — оскільки від тебе можуть зажадати пояснень.
— Мені однаково, — відповів я.
— Добре. Тоді зачекай хвилинку.
Відійшовши від мене, він зняв із кілочка на стіні якусь штуку, що скидалася на жезл у піхвах. Підвісив цей жезл собі на пояс, тоді попростував до невисокої шафки з багатьма шухлядами і видобув звідти скриньку, обтягнуту шкірою. Коли Дворкін опускав скриньку до кишені, я почув, що всередині щось перекочується з металевим стукотом.
— Ходімо сюди, — мовив він, наблизився до мене й узяв за руку.
Дворкін розвернув мене та провів до найтемнішого закутка в кімнаті, де, як я помітив, висіло високе люстро у химерній рамі. Це дзеркало мало дивну особливість: поки ми не наблизилися до нього, воно показувало нас та усі речі в кімнаті дуже чітко, та чим ближче ми до нього підходили, тим туманнішим ставало зображення. Я розумів, що нас чекає, але все одно напружився та стиснувся, коли Дворкін, який ішов на крок попереду мене, ступив крізь його імлисту поверхню і потягнув мене за собою.
Я спотикнувся, випрямився й остаточно отямився, побачивши, що стою в уцілілій частині королівських покоїв біля великого дзеркала, що прикрашає собою стіну. Рвучко простягнувши руку, я постукав по свічаду пальцями, але поверхня його залишилась абсолютно щільною. Поруч із собою уздрів сутулу коротеньку постать Дворкіна. Той і надалі тримав мене за правицю. Я бачив не тільки його профіль, який дещо карикатурно нагадував мій власний, а й те, що було за ним. Зокрема, що ліжко відсунули у східний кут
