Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Щось вгамселило мене в праву нирку, я крутнувся, але позаду нікого не було. Тоді я відчув на плечі долоню, яка зі силою розвернула мене. Я не опирався. Але знову нікого не побачив.

— Перепрошую, — сказав я. — Якщо я потрібний тут, то що ж удієш...

Невидимі руки й надалі штовхали та смикали мене, змушуючи рухатися повз розкішні, принадні дзеркала. Мене спрямували до немудрого люстра в темній рамі з пофарбованого дерева. Виглядало свічадо так, наче його придбали на дешевому розпродажі. Поверхня скла мала незначний дефект, просто перед моїм лівим оком. Не знаю, які сили доправили саме сюди, але тут вони мене облишили. Мені спало на думку, що, мабуть, ті штовхали мене не з серця, а бажаючи прискорити моє просування коридором.

Тому я про всяк випадок сказав «Дякую» і втупився у дзеркало, що наразі було переді мною. Трохи відкидаючи й нахиляючи голову, а також поводячи нею з боку в бік, бачив, як моїм віддзеркаленням пробігає легеньке ряботиння. Повторюючи такі рухи знову й знову, я чекав, що буде.

Віддзеркалення моє лишалося незмінним, але після того, як поверхнею люстра втретє або й учетверте пробігли брижі, змінилося тло. Тепер у свічаді в себе за спиною я бачив уже не ряд дзеркал у тьмяному освітленні, а темні чагарники, що стояли стіною, і над ними — вечоровий небосхил. Іще трохи похитав головою, але хвилястість зникла. Кущі здавалися цілком реальними, хоча периферійним зором я бачив, що коридор в обох напрямках залишається без змін і права стіна стоїть на своєму місці.

Я уважно розглядав чагарі, що, здавалося, відбивались у дзеркалі, відшукуючи якісь знамення, застереження, якісь таємні знаки чи хоча б якийсь рух у заростях. Нічого цього не було помітно, попри те, що відбиток дуже реально передавав глибину. Я майже відчував потилицею повів холодного вітру. Так вдивлявся у люстро кілька хвилин, не менше, чекаючи, що воно покаже мені щось нове. Але не з’являлося нічого. Якщо то все, що це люстро може мені запропонувати, то пора йти звідси, вирішив я.

Раптом щось наче заворушилося в кущах позаду мене, змусивши спрацювати рефлекси. Я рвучко розвернувся, виставивши перед собою руки.

Побачив, що це був просто вітер, вітер серед листя. І відразу ж зрозумів, що я не в коридорі. Я знову повернувся. Дзеркало зникло, разом зі стіною. Тепер я дивився на невисокий пагорб, увінчаний руїнами кам’яних стін. Крізь проломи у стіні пробивалося світло. Цікавість і почуття обов’язку змусили мене піднятися на верхівку пагорба, втім, не забуваючи пильнувати.

Небосхил, здавалося, темнішав із кожним моїм кроком. Хмар не було, і я бачив безліч зірок, що виблискували, складаючись у незнайомі мені сузір’я. Сторожко, майже скрадаючись, я ступав між камінням, заростями трави та кущів, уламками стіни. За стіною, заплетеною виноградом, почав розрізняти голоси. Слів не розбирав, але чув, що голоси складаються не в бесіду, а, радше, у якусь какофонію, наче купа осіб обох статей та різного віку водночас проказує свої монологи.

Зійшовши на верхівку пагорба, я виставив руку вперед і торкнувся пошерхлої поверхні стіни. Вирішив, що не варто огинати стіну, аби подивитися, хто там, на тому боці, та що вони роблять. Бо тоді б мене побачили оті... не знаю, хто. Значно простіше, піднявши руки над головою, ухопитися за край найближчого заглиблення та підтягнутися догори. Що я й зробив. Навіть примудрився знайти опору для пальців ніг і, діставшись краю стіни, переніс частину своєї ваги на виступи, розвантаживши руки.

На останніх дюймах я видирався вгору дуже обережно, зазираючи крізь шпаринки в розтрісканому камені, аби роздивитися, що ж робиться усередині цієї зруйнованої будівлі. Схоже, колись це було щось на кшталт церкви. Дах обвалився, але протилежна від мене стіна ще стояла, перебуваючи приблизно в такому ж стані, як і та, якою я наразі дряпався. Праворуч од мене, на узвишші, був вівтар, теж дуже зруйнований. Хай що тут сталося, це відбулося дуже й дуже давно, бо чагарники та виноградна лоза вкрили внутрішній простір будівлі так само, як і зовнішні її стіни, згладжуючи абриси поламаних лав, повалених колон та фрагментів покрівлі.

Унизу, на розчищеному місці, хтось намалював велику пентаграму. В кожній з вершин цієї фігури бовваніла постать, спиною до її центру. Всередині, у тих точках, де перетиналися лінії, горіли смолоскипи, встромлені у землю. Це був незвичний варіант знайомого мені ритуалу, і мене здивували й сам обряд, і те, чому ці п’ятеро не подбали про належний захист та чому вони не діють узгоджено, а пустилися хто до ліса, а хто до біса, не зважаючи одне на одного. Я міг добре бачити тих трьох, які стояли ближче за інших, спинами до мене. Тих двох, котрі стояли до мене обличчями, я майже не бачив, бо вони губилися в хистких тінях. Деякі голоси належали чоловікам, інші були жіночими. Один з учасників дійства співав; двоє декламували монотонно, ще двоє просто проказували щось, але з театральними, афектованими інтонаціями.

Я підтягнувся вище, намагаючись побачити обличчя двох найближчих до мене людей. Щось знайоме проглядало в усьому зібранні, тож я відчував, що варто мені впізнати бодай одного з громади, — і зможу ідентифікувати й решту з них.

Ще мене хвилювало і таке нагальне питання: кого це вони викликають? Чи буду я в безпеці тут, на стіні, поруч із цим ритуалом, якщо раптом з’явиться щось геть неочікуване? Не схоже, щоб вони задіяли звичайні обмеження. Тому я виліз ще трохи вище. Тієї миті, коли побачив, що кут зору значно поліпшився, мій центр ваги змістився, і я відчув, що рухаюсь уперед, не докладаючи до цього жодних зусиль. Уторопав, що стіна падає, і я разом з нею. А приземлився просто в самісінькому осередкові їхнього дивного хореографічного обряду. Я намагався відштовхнутися від стіни, сподіваючись упасти й одразу відкотитись, а тоді рвонути навтьоки, щодуху. Але надто пізно. Моє хвицання підкинуло мене в повітря, проте не надало мені поступального руху вперед.

Жодна з постатей навіть не поворухнулася, хоч уламки стіни сипонули дощем. Але, падаючи, мені вдалося нарешті розібрати деякі слова.

— ...викликаю тебе, Мерліне: опинись у моїй владі тут і зараз! — речитативом декламувала одна з жінок.

«Дуже дієвий ритуал», — подумав я, приземляючись у центр пентаграми, горічерева, розкинувши руки та розчепіривши ноги. Примудрився упертися підборіддям у груди, щоб не стукнутися потилицею, а розмахування руками, очевидно, уповільнило падіння, тому не дуже забився. П’ять високих омахів полум’я засмикалися