Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Люк зник, але я відчув чиюсь присутність.

Кроків більше не чув, але почув, як хтось постукав у двері неподалік. Трохи згодом я почув, як двері відчинилися й зачинилися знову. Жодного слова не розчув. Дивно. Поруч були тільки мої власні кімнати, а ще покої Бенедикта. Я був майже впевнений, що Бенедикта зараз нема вдома. А ще згадав, що забув замкнути власні двері, коли виходив. Отже...

Узявши Судний Камінь, я перетнув кімнату й вийшов до коридору. Перевірив Бенедиктові двері. Замкнено. Подивився вздовж північно-південного коридору, повернувся до сходів, перевірив там. Нікого. Метнувся до власних апартаментів і з хвилину послухав біля кожних дверей. Не почув жодного звуку. Залишалися тільки кімнати Джерарда, трохи далі боковим коридором, і апартаменти Бранда, за моїм помешканням. Свого часу, під впливом постійних перебудов та змін інтер’єрів, якими захопився Рендом, я теж подумував, чи не зламати мені стіну між нашими з Брандом помешканнями. Якби приєднати Брандові кімнати до моїх, я мав би цілком пристойні апартаменти. Але відмовився від цього через чутки, що його кімнати відвідують привиди, а також через ті тужливі стогони, що лунали звідти вночі.

Я постукав до Бранда та до Джерарда, ще й посмикав їхні двері. Ніхто не озвався, а двері були на замку. Усе це ставало дивнішим і дивнішим. Коли я взявся за двері Бранда, то відчув, як Фракір коротко стиснула мій зап’ясток. Напружившись, я кілька секунд чекав на якусь халепу, але нічого поганого не сталося. Уже збирався пояснити собі її поведінку реакцією на залишки зловісних чар, які я інколи помічав у повітрі в цій частині замку, коли раптом зауважив, що Судний Камінь запульсував.

Я підняв його зі своїх грудей, тримаючи за ланцюжок, і подивився у його рубінову глибину. Так, я побачив там картинку, що набувала чіткості. Зокрема, вестибюль за поворотом коридору, двоє дверей, котрі вели до моїх кімнат, орнамент, що прикрашає стіну між дверима. Двері ліворуч, ті, що до моєї спальні, були наче окреслені червоним, і зображення пульсувало. І що це мало означати? Чи мусив я туди не соватися чи, навпаки, бігти туди щодуху? Це постійна проблема з містичними порадами.

Пішовши назад, я знову завернув до коридору, що вів до моїх кімнат. Камінь, можливо, відчувши мої сумніви, вирішив дещо відкоректувати. Тепер він показував мене, власною персоною, — як я наближаюся до позначених червоним дверей та відчиняю їх. Звісно, у реальності саме ці двері виявилися замкненими.

Я почав нишпорити по кишенях, намацуючи ключ, переймаючись, що не можу навіть кинутися до свого помешкання з оголеним мечем, бо щойно позбувся Ґрейсвандіра. Але мав напоготові двійко-трійко хитрих заклять. Можливо, одне з них урятує мені життя, якщо справа дійде до гіршого. А може, й ні.

Я повернув ключ у замку, і двері відчинилися.

— Мерлю! — пролунав жіночий зойк, і я побачив, що це була Корал. Вона стояла біля мого ліжка, на якому горілиць лежала її удавана сестра, а насправді ти’їґа. Корал швидко сховала руку за спину. — Як ти мене налякав!

— Vice versa, — відказав я. Цей вислів має відповідник у мові тарі: «навзаєм». — Що тут коїться, леді?

— Я прийшла сказати тобі, що розшукала свого батька й заспокоїла його баєчкою про цей Коридор Дзеркал, як ти велів. Таке місце тут і справді є?

— Так. Хоча про нього не згадано в жодному путівникові. Воно з’являється й зникає. Отже, твоя оповідка його вдовольнила?

— Наче так... Але тепер він хоче знати, куди поділася Найда.

— Це вже складніше.

— Так.

На щоках їй виступив рум’янець, Корал ховала від мене очі. Гадаю, вона відчула, що я помітив її нервування.

— Я сказала йому, що, можливо, Найда пішла на прогулянку, як це зробила і я, — мовила Корал, — і що я її пошукаю.

— Угу.

Я перевів погляд на Найду. Корал негайно притиснулася до мене. Поклавши руку мені на плече, вона притягнула мене ще ближче.

— А я думала, ти збирався спати, — сказала.

— Я й збирався. І вже поспав. А зараз займаюся деякими невідкладними справами.

— Не розумію...

— Часові лінії, — пояснив я. — Я заощадив час. І вже відпочив.

— Це чудово, — промуркотіла вона, — шукаючи мої губи своїми. — Я рада, що ти вже відпочив.

— Корал, — я трохи відсторонив її від себе, — навіть не намагайся забити мені баки. Коли ти пішла звідси, то бачила, що я з ніг валюся. І, повертаючись сюди майже відразу, ти розуміла, що знайдеш мене в коматозному стані.

Я перехопив за зап’ясток її ліву руку, яку вона ховала за спиною, і витягнув цю руку наперед так, що вона опинилася між нами. Корал виявилася навдивовижу сильною. Але я й не став силоміць розтискати її кулачок, бо вже бачив між пальцями, що вона ховає. Це була одна з металевих кульок Мандора, якими він часто користувався для своїх імпровізованих чарів. Корал не відскочила від мене, а зустрілася зі мною поглядом, тепер уже не ховаючи очей.

— Я можу пояснити, — вимовила вона нарешті.

— Був би радий почути твоє пояснення, — сказав я. — До речі, тобі варто було б з нього почати.

— Можливо, моя сестра й насправді мертва, а її тілом заволоділа демониця, як ти стверджуєш. Але останнім часом ми з нею добре ладнали. Нарешті вона стала тією сестрою, яку я мріяла мати. А потім ти переніс мене сюди, і я побачила її в такому стані, не знаючи, що ти насправді плануєш із нею зробити...

— Ти маєш знати, Корал, що я б не зробив їй нічого лихого, — перервав я її. — Я перед нею в боргу. Коли я ще молодим-зеленим навчався у Тіні Земля, вона врятувала мою дупу, та ще й кілька разів. Тобі не було чого боятися за неї, поки вона тут.

Корал схилила голову набік й прижмурила одне око.

— Звідки мені було знати? — мовила. — Ти мені нічого такого не казав. Отож я й повернулася, сподіваючись, що мені вдасться сюди проникнути і, поки ти міцно спатимеш, зламати закляття чи принаймні спробувати його послабити настільки, щоб поговорити з нею. Я хотіла на власні очі пересвідчитися, що це