Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Я міг би ще говорити, як нам всім тут колись було добре, коли вдома жили ще всі мої брати. Але цього я не сказав — знав, вона також за ними скучає. Я думав, вона мене пожаліє, але я помилився.

Мама довго мовчала, стояла тиша, і чутно було, як Еллі замітає в сусідній кімнаті й тихо наспівує собі під ніс.

— Самотньо? — перепитала мама не з жалістю, а з гнівом. — Хіба це самотність? У тебе лишився ти. От якщо втратиш колись самого себе, отоді пізнаєш справжню самотність. А поки досить жалітися. Ти вже майже дорослий чоловік, а чоловік мусить мати ремесло. Від початку часів люди бралися до роботи, яка їм не до душі. Чого для тебе мусить бути виняток? Ти — сьомий син сьомого сина, і ти народився бути Відьмаком.

— Але в містера Ґреґорі були ще інші учні, — випалив я. — Чому хтось із них не вернеться в графство? Чого обов’язково я?

— Учнів було багато — мало хто закінчив науку, — відрубала мама, — а ті, хто закінчив, не здужають його замінити. Слабкі, або боягузливі, або з вадами. Вони йдуть кривою доріжкою, гроші беруть за дурничку, а нічого не роблять. Тому тільки ти, сину. Надія хіба на тебе. Остання надія. Хтось мусить перебрати цей тягар. Хтось мусить стати супроти темряви. А ти — єдиний, хто може.

Крісло знов заскрипіло, усе частіше й частіше.

— Ну, добре, що ми це з’ясували. Будеш вечеряти з усіма чи насипати тобі раніше? — запитала мама.

— Я цілий день нічого не їв, мамо. Навіть не снідав.

— Я саме тушкую кролика. Це тебе підбадьорить.

Я сидів за кухонним столом такий нещасний, як ніколи в житті, а мама заходилася коло печі. Тушкований кролик пахтів на всю кухню, аж слинка мені потекла. Ніхто не готував краще за маму, і ця дорога додому була того варта, навіть бодай заради однієї вечері.

Мама з усмішкою поставила мені під ніс велику паруючу тарілку.

— Я простелю тобі у твоїй кімнаті, — сказала вона. — Якщо вже прийшов, лишайся на кілька днів.

Я пробубонів своє «дякую» і, не марнуючи часу, взявся вечеряти. Щойно мама пішла нагору, у кухню зайшла Еллі.

— Із поверненням, Томе, — усміхнулася вона. Тоді глянула на мою щедру порцію. — Дати тобі ще хліба?

— Так, будь ласка, — попросив я, і Еллі намастила мені маслом три грубі шматки хліба, а тоді сіла навпроти мене.

Я вмить усе заковтнув, навіть голови від тарілки не піднімав, і начисто вимочив підливу останнім куснем свіжоспеченого хліба.

— Краще?

Я кивнув і витиснув таку-сяку усмішку, але не дуже вдало, бо Еллі раптом розпереживалася.

— Я ненавмисне почула твої слова, — почала вона. — І думаю, що не все так страшно. Просто для тебе все дивне й нове. Скоро ти звикнеш. Та і не мусиш одразу вертатися. Проведеш кілька днів удома, тобі полегшає. Томе, ти тут завжди бажаний гість, навіть коли ферма перейде Джекові.

— Здається, Джек не дуже мені зрадів.

— Чого ти так вирішив? — запитала Еллі.

— Просто щось він не дуже приязний — от і все. Здається, він не хоче, щоб я тут вештався.

— Не переймайся про страшного старшого брата, я йому мізки вправлю.

Тут я по-справжньому всміхнувся, бо то була правда. Як колись сказала моя мама, Еллі крутила Джеком, як хотіла.

— От про що він насправді турбується, — сказала Еллі, погладжуючи живіт. — Моя тітка померла в пологах, у нас в родині про це досі говорять. Тому Джек нервується, але я спокійна, бо де б мені було краще? Тут за мною дивиться твоя мама. — Вона на мить завагалася. — Але є ще дещо. Твоє нове ремесло його бентежить.

— Коли я йшов із дому, йому все подобалося, — зауважив я.

— Він за тебе радів, бо він твій брат і він тебе любить. Але люди побоюються Відьмаків. Їм від такого заняття не по собі. І якби ти просто пішов, то ще б нічого. Але Джек каже, ти пішов на пагорб і прямо в ліс, відтоді собаки тривожаться. Не підходять тепер і до північного пасовиська. Джек думає, що ти там щось розтривожив. Хоча, мабуть, це також пов’язано з дитиною. Він намагається захистити — оце й усе. Він думає про сім’ю. Але не турбуйся, якось воно все владнається.

Я пробув удома три дні, бадьорячись щосили, але зрештою відчув, що пора. Останньою, з ким я бачився перед дорогою, була мама. Ми з нею лишилися в кухні сам-на-сам, вона стиснула мою руку і сказала, що пишається мною.

— Ти не просто сьомий син сьомого сина, — тепло всміхнулася вона. — Ти ще і мій син, і ти подужаєш те, що мусиш.

Я кивнув, щоб її потішити, але усмішка сповзла з мого лиця, щойно я ступив за ворота. Я побрів до Відьмакового дому нещасний, ображений і розчарований, що мама не дозволила мені лишитися на фермі.

Усю дорогу до Чипендена дощило, і, поки я дійшов, змок, замерз і ще посмутнішав. Але щойно дійшов до хвіртки, як защіпка, на мій подив, відкинулася сама, і хвіртка розчахнулася без мого жодного дотику. Це було таке вітання з поверненням, яке, як мені здавалося, належиться виключно Відьмакові. Мабуть, я мав би зрадіти, натомість мені стало моторошно.

Я тричі постукав у вхідні двері, поки нарешті помітив, що ключ стирчить у замку. І раз на мій стукіт ніхто не вийшов, я повернув ключ і відчинив двері.

Я обійшов усі кімнати внизу, крім однієї. Тоді погукав нагору. Ніхто не відповідав, тож я ризикнув зайти на кухню.

У каміні горів вогонь, а стіл був накритий на одного. По центру парувала велика тарілка м’яса, тушкованого з картоплею. Я так зголоднів, що відразу накинувся на їжу, і вже доїдав, коли нарешті помітив записку під сільничкою:

«Пішов на схід до Пендл. Клопіт із відьмою, затримаюся на певний час. Обживайся, але не забудь забрати харчі на тиждень. Як завжди, моя торба в м’ясника, спершу зайди