Меч приречення - Анджей Сапковський
Дракон приязно усміхнувся.
— Геральте, я не знаю, за яких обставин уперше зіткнулися далекі предки наших рас. Але правда те, що для драконів немає нічого відразливішого від людини. Людина викликає у драконів інстинктивну ірраціональну огиду. Зі мною інакше. Ви мені… симпатичні. Прощавайте.
Не була то поступова трансформація з розпливанням, ані туманне пульсуюче дрижання, як при ілюзії. Сталося це так раптово, що ледь оком змигнути. На місці, де ще секунду тому стояв кучерявий лицар у туніці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, звабно витягнувши довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розпростер крила, сліпуче-золоті у сонячному промінні. Єнніфер глибоко зітхнула.
Вея, вже в сідлі, обіч Теї, помахала рукою.
— Вею, — сказав відьми́н, — ти мала рацію.
— Гм?
— Він найгарніший.
Друзка криги
I
Здохла вівця, спухла і здута, з націленими в небо застиглими ногами, ворухнулася. Геральт, що присів під муром, повільно видобув меча, пильнуючи, щоб клинок не дряпнув по окованих піхвах. На відстані десяти кроків від нього купа відходів раптом вигорбилася й пішла хвилями. Відьми́н підхопився і стрибнув ще до того, як хвиля смороду, що била із розворушеного смітника, дійшла до нього.
Мацак, закінчений веретеноподібним, наїжаченим колючками потовщенням, зненацька вистрілюючи з-під сміття, з несамовитою швидкістю рвонувся йому назустріч. Відьми́н упевнено приземлився на залишках поламаних меблів, що хиталися на купі гнилих овочів, збалансував, відновив рівновагу, одним коротким ударом меча розрубав мацака, відтинаючи довбнеподібного присоска. Одразу ж відстрибнув, але цього разу з’їхав з дощок і аж по стегна запався у грузьке гнойовище.
Смітник вибухнув густою смердючою бовтанкою, черепками горщиків, перегнилим ганчір’ям та блідими ниточками квашеної капусти, а з-під них виприснула величезна, безформена, немов гротескна картоплина, бульшакувата туша, що шмагала повітря трьома мацаками й обрізком четвертого.
Геральт, застряглий і знерухомлений, ударив із широкого розвороту стегон, гладенько обрубуючи ще одного мацака. Два інші, товсті як стовбури дерев, з силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у відходи. Туша сунулась до нього, виорюючи смітника, наче тягнена волоком бочка. Він побачив, як огидна бульбашка репається, розкриваючи широку пащу, повну великих драбинчастих зубів.
Дозволив, щоб мацаки обплели його в поясі, м’яцкаючи, вирвали із смердючого болота і потягли в бік туші, що круговими рухами вгризалася у смітник. Зубаста паща дико й люто заклацала. Притягнутий майже до величезного рота відьми́н ударив мечем, обіруч, клинок урізався легко і м’яко. Бридкий солодкавий сопух забивав подих. Потвора засичала і затремтіла, мацаки відпустили, конвульсивно залопотіли в повітрі. Геральт, грузнучи у смітті, вдарив іще раз, навідліг, вістря огидно хрупнуло і заскрипіло на вищерблених зубищах. Створіння забулькотіло й опало, але одразу ж роздулося і засичало, бризкаючи на відьми́на смердючою сумішшю. Геральт вирвався, відновлюючи рівновагу різкими рухами зав’язлих у цій погані ніг, кинувся вперед, розгортаючи грудьми сміття, наче плавець — воду, щосили рубонув, зверху, дуже натиснув на вістря, що втиналося в тушу, між біло фосфоризуючі очиці. Потвора булькотливо застогнала, затріпотіла, розливаючись на купі гною наче проколотий пухир, випускаючи відчутні теплі подмухи, хвилі смороду. Мацаки дрижали і звивалися серед гнилятини.
Відьми́н вибрався з густого киселю, став на плавучо-хисткому, але твердому ґрунті. Чув, як щось липке та огидне, діставшись у чобіт, повзе йому по литці. До криниці, подумав, щоб якомога швидше обмитися з цього паскудства. Обмитися. Мацаки створіння ще раз пацнули по відходах, хлюпаюче й мокро, знерухоміли.
Упала зірка, секундним зблиском оживляючи чорний небозвід, усіяний нерухомими іскорками. Відьми́н не загадав жодного бажання.
Дихав тяжко, хрипко, відчуваючи, як минає дія випитих перед боєм еліксирів. Прилегла до міських мурів гігантська купа сміття та відходів, яка стрімко опадала вниз, у бік блискучої стьожки ріки, виглядала гарно й цікаво. Відьми́н плюнув.
Потвора була мертвою. Стала частиною тої купи сміття, в якій колись мешкала.
Впала ще одна зірка.
— Смітник, — із зусиллям промовив відьми́н. — Погань, гній та гівно.
II
— Геральте, від тебе тхне, — скривилася Єнніфер, не відвертаючись від дзеркала, перед яким змивала фарбу з вій та повік. — Скупайся.
— Немає води, — сказав він, заглянувши до цебра.
— Ми цьому зарадимо, — чародійка встала, ширше розчинила вікно. — Яку волієш, морську чи звичайну?
— Морську, для переміни.
Єнніфер різко розвела руки, прокричала заклинання, виконуючи долонями короткий складний жест. Через відкрите вікно зненацька повіяло гострим мокрим холодом, віконниці затремтіли, а до кімнати зі свистом увірвалася зелена, збита у неправильну кулю курява. Ночви запінилися від води, яка неспокійно хвилювалася, вдаряла об краї, прискала на підлогу. Чародійка сіла, повернувшись до перерваного дійства.
— Вдалося? — спитала. — Що там було, на смітнику?
— Цойгл, як я й думав, — Геральт зняв чоботи, скинув одежу і опустив ногу в шаплик. — Зараза, Єн, яке холодне. Ти не можеш підігріти цю воду?
— Ні, — чародійка, наблизивши обличчя до дзеркала, з допомогою скляної палички щось собі закапала в око. — Таке закляття страшенно втомлює і викликає в мене млості. А тобі, після еліксирів, холод піде на користь.
Геральт не сперечався. Сперечатися з Єн було даремно.
— З цойглом були якісь труднощі? — чародійка занурила паличку в флакончик і щось собі крапнула в друге око, при цьому кумедно надимаючи губи.
— Нічого особливого.
З відкритого вікна долинули ломотання, різкий тріск ламаного дерева і белькотливий голос, що фальшиво і неточно повторював приспів популярної грубіянської пісеньки.
— Цойгл, — чародійка сягнула по черговий флакончик з вражаючої батареї на столі, вийняла з нього пробку. В кімнаті запахло бузком та аґрусом. — Ну будь ласка. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьми́на, ти не мусиш блукати по пустків’ях. Знаєш, Істредд каже, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та трясовин займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.
Геральт, як зазвичай, скривився на згадку про Істредда. Йому вже неабияк обридли захоплені відгуки Єнніфер про геніальність Істредда. Навіть якщо Істредд мав рацію.
— Істредд має рацію, — вела далі Єнніфер, втираючи щось пахнуче бузком та аґрусом у щоки й повіки. — Глянь сам, псевдощури в каналах та підвалах, цойгли на смітнику, пласкви у забруднених канавах та стоках, гудієри[14] у млинівках. Це майже симбіоз, не вважаєш?
І гулі на цвинтарях, що пожирають покійників уже наступного дня після похорону, подумав він, споліскуючи з себе мило. Повний симбіоз.
— Так, — чародійка відсунула флакончики й баночки. — В містах теж можна знайти заняття для відьми́на. Я думаю, що ти колись осядеш у якомусь місці, Геральте.
Швидше мене грець
