Борва мечів - Джордж Мартін
Та навіть тоді пальці упиря не послабилися. Остання думка Сема була про матір, що його любила, і про батька, чиї сподівання він зрадив. Хата крутилася навколо; раптом він помітив пасмо диму, що вибивалося між потрощених Павлюкових зубів, а ще за мить обличчя мертв’яка вибухнуло полум’ям зсередини, і руки зникли.
Сем щосили вдихнув повітря і мляво перекотився набік. Упир палав; з його бороди стікала розтоплена паморозь, а плоть під нею чорніла. Сем чув вереск крука, та сам Павлюк не видав ані звуку — коли він розтуляв рота, з нього летіли самі лише язики полум’я. А ще очі… «блакитне сяйво зникло, його більше нема».
Сем поповз до дверей. Повітря було таке холодне, що аж дихати було боляче — але то був солодкий, живий біль. З хати він вискочив, зігнувшись під одвірком.
— Йолю! — покликав він. — Йолю, я його вбив! Йо…
Вона стояла, притулившись спиною до дерева і стиснувши малого в обіймах. Упирі оточували її зусібіч — може, десяток чи два, а може, й більше… якісь заживо були дичаками, ще й досі носили звірячі шкури… та ще більше там було його присяжних братів. Сем побачив Верхоляка-Сестринця, Шовкоступа, Риляка. Бородавка на Четовій шиї була чорна, чиряки укривала тонка плівка льоду. А онде стояв один, схожий на Гейка, хоча без половини голови упізнати його було нелегко. Бідолашну конячку вони вже роздерли на шматки і якраз витягали тельбухи руками, що спливали червоним. З черева кобилки парувала бліда імла.
Сем тихенько заскиглив.
— Так нечесно…
— Чесно. — На плече йому сів крук. — Чесно, чорно, чимало.
Крук заплескав крилами і заверещав разом із Йолею. Упирі вже майже схопили її. Сем почув, як темно-червоні листки оберіг-дерева шурхотять один до одного невідомою йому мовою. Здавалося, ворухнулося саме зоряне світло, і навколо них застогнали та заскреготіли дерева. Сем Тарлі набув кольору скислого молока, очі його стали більшими за тарілки. «Круки!» Вони сиділи на оберіг-дереві — багато сотень, а може, тисяч — на білих, наче кістка, гілках, виглядали між листя. Він бачив, як клацають дзьоби, як розправляються чорні крила. З плескотом та вереском круки налетіли на упирів розлюченими зграями. За мить вони обсіли Четове обличчя та видзьобали геть його блакитні очі, тоді укрили Сестринця, наче мухи, повихоплювали шматки мозку з розтрощеної голови Гейка. Було їх стільки, що коли Сем глянув угору, то не побачив місяця.
— Гайда, — мовив птах на його плечі. — Гайда, гайда, гайда.
Сем побіг, викидаючи з рота цілі хмари морозного подиху. Навколо нього упирі вимахували руками, намагаючись відігнати чорні крила та гострі дзьоби, і падали у моторошній тиші, не видаючи ані стогону, ані крику. На Сема круки чомусь не зважали. Він ухопив Йолю за руку і потяг за собою геть від оберіг-дерева.
— Час тікати!
— Куди? — Йоля поспішала за ним, тримаючи дитину. — Вони ж убили коня, як ми тепер…
— Брате! — Ніч прорізав крик, гучніший за вереск тисячі круків.
Попід деревами, від голови до п’ят загорнутий у чорне та тьмяно-сіре, верхи на велетенському олені сидів чоловік.
— Сюди! — гукнув вершник. Обличчя його ховалося у каптурі.
«На ньому все чорне!» Сем підштовхнув Йолю до незнайомця. Олень під ним був величний, наче з казок про сиву давнину: чи не у півтора сажні заввишки, з розлогим кущем рогів, майже таким самим завширшки. Тварина стала на коліна, дозволяючи залізти на себе.
— Сюди, — мовив вершник, простягнув руку в рукавиці та витяг Йолю за себе.
Далі настала черга Сема.
— Красно дякую! — пирхнув він парою.
Лише ухопивши подану руку, Сем зрозумів, що рукавиць вершник не носив. Рука незнайомого рятівника була чорна і холодна, а пальці — твердіші за камінь.
Ар’я IX
Коли вони досягли верхівки хребта і побачили річку, Сандор Клеган натягнув повід і вилаявся.
З чорного чавунного неба струменів дощ, ріжучи буро-зелений потік десятьма тисячами мечів. «Тут, мабуть, версти з півтори завширшки» — подумала Ар’я. З буремних вод витикалися угору гілки півсотні дерев, наче руки потоплеників, що чіпляються за небо в останній надії. Берег облямовував товстий шар вогкого листя; далі у воді швидко спливало течією щось бліде і набухле, схоже на мертвого коня чи оленя. Від потоку чувся низький гуркіт на межі слуху — наче від собаки, коли той ось-ось загарчить.
Ар’я закрутилася у сідлі й відчула, як їй у спину врізаються ланки Хортової кольчуги. Його руки охоплювали її, не дозволяли вирватися. На обпечену лівицю Хорт задля захисту вдягнув сталевий закавраш, але Ар’я бачила, як він міняв перев’язку — плоть на руці досі була мокра та червона. Опіки, напевне, страшенно боліли, та Сандор Клеган ані натяком не виказував своїх страждань.
— Це Чорновода?
Вони подолали стільки верст під дощем, у темряві, крізь глухі ліси та неназвані села, що Ар’я вже геть не тямила, де опинилася.
— Це річка, яку потрібно перетнути. Більше тобі знати не треба.
Час від часу Клеган їй відповідав, але попередив, щоб не сміла сперечатися. Загалом, того першого дня вона наслухалася його попереджень аж донесхочу.
— Вдариш мене знову — зав’яжу руки за спиною. Спробуєш утекти — сплутаю ноги. Почнеш галасувати, скиглити, ще раз укусиш — заб’ю цурку до рота. Обирай сама: або їдемо удвох на коні верхи, або я тебе кидаю через круп, як свиню на забій.
Ар’я обрала їхати верхи. Але першого ж разу, коли вони отаборилися на ніч, дочекалася, щоб Клеган заснув, і відшукала велику гостру
