Учта для гайвороння - Джордж Мартін

«Е ні, — подумав Хайме, — цей титул теж належить моїй сестрі.»

Пан Риман нарешті віднайшов мову.

— Стули пельку, шльондро! Пан Хайме не бажає чути белькотіння якоїсь ганебної дівки!

Цей Фрей був огрядний, з широким обличчям, малими очицями і кількома драглистими підборіддями. Подих його смердів вином та цибулею.

— Королев собі вінчаєте? — холодно спитав Хайме. — Нерозумно. Так само нерозумно, як оці дурниці з князем Едмуром.

— Я попередив Чорноструга! Я сказав, що як замок не здасться, я повішу Едмура! Навмисне збудував оцю шибеницю, щоб показати йому: пан Риман Фрей не кидається порожніми погрозами. У Морестражі мій син Вальдер так само вчинив з Патреком Малістером, і князь Язон схилив коліна, але… але Чорноструг лишився непохитним. Він відмовився, тож я…

— …тож ви повісили князя Едмура?

Риман Фрей збуряковів лицем.

— Мій пан дідусь наказали… якби ми його повісили, мосьпане, нам би не лишилося заручника! Невже ви не подумали?

— Тільки дурень кидається погрозами, яких не здатен здійснити. Наприклад, якби я погрожував ударити вас, якщо ви не стулите пельку, а ви б насмілилися далі бовкати язиком, що б я зробив, на вашу думку?

— Любий пане, ви не розумієте…

Хайме навідліг ударив його по пиці тилом золотої долоні. Пан Риман запнувся і хитнувся назад, у обійми своєї хвойди.

— У вас, пане Римане, дубова голова, і шия теж товста, як дуб. Пане Ілине! Скільки ударів вам знадобиться, щоб прорубати отаку шию?

Пан Ілин приклав до носа один-єдиний палець.

Хайме засміявся.

— Порожні вихваляння! Я ставлю на три.

Риман Фрей впав на коліна.

— Я ж нічого не зробив…

— …лише пив і шльондрав. Це мені відомо.

— Я є спадкоємцем Переїзду. Ви не можете…

— Я вас попередив про зайві балачки.

«П’яниця, йолоп і боягуз. Князеві Вальдеру краще пережити цього бевзя, інакше Фреям край.»

— Вас відпущено, пане.

— Відпущено?!

— Ви мене чули. Забирайтеся.

— Але… куди мені подітися?

— Додому чи до пекла — на ваш смак. Коли зійде сонце, щоб вас у таборі не було. Свою королеву хвойд можете забрати, але її корону — ні.

Хайме обернувся від пана Римана до його сина.

— Едвине, віддаю вам провід над військом вашого батька. Сподіваюся, ви не перевершите його тупістю.

— Це, мосьпане, було б важкувато.

— Надішліть звістку князеві Вальдеру. Корона вимагає усіх бранців, яких він забрав у полон. — Хайме махнув золотою рукою. — Гей, пане Лайле! Приведіть його.

Едмур Таллі впав долілиць на помості просто там, де клинок пана Ілина розсік мотузку навпіл. Шмат її завдовшки у стопу ще теліпався з зашморгу на шиї. Дужий Вепр ухопив кінця і підсмикнув бранця на ноги.

— Де собака людям друг, а у мене — риба-пструг! — гигикнув він. — Бачили колись таку кумедію?

Фреї розступилися, дали дорогу. Попід помостом скупчилася юрба, серед якої виднілося з десяток табірних дівок різних ступенів розхристаності. Хайме помітив чоловічка з цимбалами.

— Гей, співцю! Ти. Ходи зі мною.

Чоловічок зняв шапку.

— Слухаю волю пана Регіментаря.

Жоден не зронив ані слова, поки товариство поверталося до порому. Співець пана Римана трусив слідом. Коли вони відштовхнулися від землі і пустилися водою до південного берега Перекату, Едмур Таллі схопив Хайме попід лікоть.

— Чому?

«Бо Ланістери завжди платять борги, — подумки відповів Хайме, — а в мене, крім тебе, інших монет не лишилося.»

— Вважайте це за весільний подарунок.

Едмур вирячив на нього сторожкі очі.

— Весільний… подарунок?

— Мені казали, ваша дружина гарненька на вроду. Та хіба може бути інакше? Бо чого б ви бавилися з нею в ліжку в ту саму хвилину, коли вашу сестру і вашого короля жорстоко вбивали?

— Я нічого не знав. — Едмур облизнув потріскані губи. — Ззовні опочивальні грали скрипки…

— Та й пані Рослін трохи відволікала увагу, еге ж?

— Вона… її примусили, князь Вальдер і решта… Рослін не хотіла, вона плакала, та я думав…

— Що вона плаче, побачивши ваше могутнє знаряддя у всій красі? О так, певен, кожна жінка заплакала б.

— Вона носить мою дитину.

«Ні, — подумав Хайме, — вона вирощує в череві твою смерть.» Діставшись шатра, він відпустив Дужого Вепра та пана Ілина, але співцеві наказав лишитися.

— Невдовзі мені знадобиться пісня, — мовив Хайме до чолов’яги. — Левку, приготуй гостеві води для купелі. Піє, знайди йому чистий одяг. Без жодного лева, якщо твоя ласка. Пеку, налий вина князеві Таллі. Ви голодні, мосьпане?

Едмур кивнув, досі сторожко нашорошений.

Поки Таллі мився у купелі, Хайме всівся на ослоні. Бруд сходив з бранця чорними хмарами.

— Щойно ви попоїсте, мої люди супроводять вас до Водоплину. Те, що станеться далі, залежить від вас.

— Тобто?

— Ваш дядько вже старий. Відважний воїн, так, але життя його на схилі літ. Він не має ані дружини, щоб за ним сумувала, ані дітей — плекати і захищати. Загинути, вкривши себе славою — про більше Чорноструг не мріє. Але ж вам, Едмуре, ще жити й жити. І саме ви — голова дому Таллі, не він. Ваш дядько служить з вашої ласки. Доля Водоплину — в ваших руках.

Едмур вирячив на нього очі.

— Доля Водоплину?…

— Здайте замок, і ніхто не загине. Ваші селяни зможуть піти з миром або лишитися служити князеві Емону. Панові Бріндену буде дозволено вдягти чорне, як і всім воякам залоги, хто забажає піти з ним. Вам також, якщо Стіна вам до смаку. Якщо ж ні, можете поїхати до Кастерлі-на-Скелі як мій бранець. Там вам нададуть усі вигоди та гостинність, що личить заручникові такого високого стану. Коли захочете, ваша дружина приєднається до вас. Якщо в неї народиться хлопчик, його виховають у Кастерлі-на-Скелі джурою і зброєносцем, а коли він вислужить лицарство, дадуть якусь землю в маєтність. Якщо ж Рослін подарує вам доньку, обіцяю подбати про належний посаг, коли їй настане час виходити заміж. Ви самі зможете отримати пробачення, коли війна скінчиться. Для цього вам досить лише здати замок.

Едмур вийняв руки з купелі й подивився, як вода біжить між пальцями.

— Що як я його не здам?

«Навіщо ти змушуєш мене казати вголос?» Пія стояла попід запоною шатра з повними руками одягу. Зброєносці також стояли і слухали, а з ними