Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Я говоритиму від дому Фрей! — оголосив він. — Пан батько нині нездужають.
Пан Давен пирхнув.
— Вже зранку п’яний чи відучора похмільний?
Едвин мав щільно стиснені, гидливо скривлені вуста скнари-лихваря.
— Пане Хайме, — буркнув він, — чому я мушу терпіти таку неповагу?
— Чи це правда? — спитав Хайме у відповідь. — Ваш батько п’яний?
Фрей стиснув вуста ще міцніше і скосив очі на пана Ілина Пейна, що стояв поруч попід запоною шатра у своїй іржавій кольчузі; над кощавим плечем у нього витикалося руків’я обіручника.
— Вони… пан батько мають слабий живіт, мосьпане. Червоне вино полегшує їм травлення.
— Чи не мамута він зжер на вечерю? — запитав пан Давен.
Дужий Вепр зареготав, пані Генна видала короткий смішок.
— Годі! — наказав Хайме. — Нам іще замок здобувати.
Коли його батько скликав раду, то спершу слухав свою військову старшину. Хайме мав намір чинити так само.
— То які будуть думки, як нам це зробити?
— Наприпочатку таки повісити Едмура Таллі, — закликав князь Емон Фрей. — Це навчить пана Бріндена, що ми не кидаємо слів на вітер. Надішлемо голову пана Едмура його дядькові — той, диви, і попуститься.
— Брінден Чорноструг так просто не попуститься. — Карил Ванс, господар у Ходжаєвім Спочинку, завжди виглядав сумним та похмурим. Родимка винного кольору плямувала його шию та половину обличчя. — Його власному братові не вдалося змусити його до шлюбного ложа.
Пан Давен затрусив кошлатою головою.
— Ні, нам не минути приступу мурів. Я від початку про це торочу. Гуляй-городи, драбини, таран до брами — ось що нам потрібно.
— Я очолю приступ! — втрутився Дужий Вепр. — Дамо клятій рибі скуштувати заліза та вогню! Таке моє слово.
— Це мої мури! — заперечив князь Емон. — Це мою браму ви хочете ламати тараном!
Він знову висмикнув свою грамоту з рукава.
— Сам король Томен жалував мені…
— Ми всі бачили вашого папірця, дядечку! — визвірився Едвин Фрей. — Ходіть повимахуйте ним перед Чорностругом, якщо ваша ласка!
— Кидатися на приступ — справа кривава, — мовив Аддам Марбранд. — Я б запропонував дочекатися ночі без місяця і надіслати через річку тузінь добірних людей у човні з обмотаними веслами. Вони вилізуть на мури з гаками та мотузками і відчинять нам браму зсередини. Якщо рада схвалить, я сам їх очолю.
— Дурниці! — оголосив байстрюк Вальдер Водограй. — Пан Брінден не з тих воїнів, яких можна обвести круг пальця такими штуками.
— Чорноструг — найбільша перепона, — погодився Едвин Фрей. — Він носить шолома з чорним пстругом на маківці, якого добре видно здалеку. Пропоную підігнати ближче наші гуляй-городи, посадити туди щонайбільше лучників і вдати напад на браму. Пан Брінден неодмінно вийде на бойовий хід і покаже нам себе. Хай кожен лучник змастить вістря гидотою з нужника і цілить у пструга. Коли пан Брінден помре, Водоплин стане нашим.
— Моїм! — писнув князь Емон. — Водоплин стане моїм!
Родима пляма князя Карила аж зачорнілася з люті.
— Оце буде ваш внесок у перемогу, Едвине? Гівно з нужника? Не сумніваюся, воно в вас отруйне на смерть.
— Чорноструг заслуговує на шляхетнішу смерть, і я йому її подарую! — гепнув кулаком по столі Дужий Вепр. — Викличу його на лицарський двобій. Булавою, сокирою, мечем — байдуже. Буде йому спочинок, а мені здобич!
— Чого б це він погодився прийняти ваш виклик, пане? — запитав пан Форлей Престер. — Навіщо йому двобій? Що він йому дасть? Невже ми знімемо облогу, якщо він переможе? Я не вірю. І він не повірить. Двобоєм ніхто нічого не досягне.
— Я знав Бріндена Таллі, відколи ми разом були зброєносцями у службі князя Даррі, — мовив Норберт Ванс, сліпий князь на Атранті. — З ласки ясного панства, дозвольте мені піти перемовитися з ним. Я спробую пояснити йому безнадійність його становища.
— Він сам її розуміє! — заперечив князь Дудар. То був опецькуватий, клишоногий чолов’яга з кошлатою шапкою непокірного рудого волосся, батько одного зі зброєносців Хайме; схожість його з сином одразу вкидалася в очі. — Не вважайте Чорноструга за дурня, Норберте. Він має очі… і трохи здорового глузду, щоб не віддатися до рук оцих.
Він зневажливо махнув у бік Едвина Фрея та Вальдера Водограя. Едвин скинувся обурено.
— Якщо пан князь Дудар натякає…
— Я не натякаю, Фрею! Я прямо кажу те, що хочу сказати. Як чесна людина. Та що вам знати про чесність людей? Ви зрадливий, брехливий, ниций тхір, як і вся ваша рідня. Краще вже випити кухоль сцяк, ніж повірити слову хоч одного Фрея.
Він нахилився уперед через стіл.
— Де мій Марк? Відповідайте! Що ви зробили моєму синові? Він був гостем на вашому семиклятому весіллі!
— І залишиться нашим почесним гостем, — відповів Едвин, — доки ви не доведете вашу вірність його милості королю Томену.
— П’ятеро лицарів і двадцятеро стражників поїхали з Марком до Близнюків, — продовжив Дудар. — Вони теж у вас гостюють, Фрею?
— Дехто з лицарів — так, можливо. Іншим дісталося те, що вони заслужили. Краще вам припнути вашого зрадницького язика, Дударю, якщо не хочете, щоб вам повернули спадкоємця шматками.
«В мого батька на радах такого не було» — подумав Хайме. Тим часом Дудар скочив на ноги.
— Повтори те саме з мечем у руці, Фрею! — загарчав коротун. — Чи ти вмієш лише гівном кидатися?
Гостре обличчя Фрея зблідло. Поруч із ним з місця підвівся Вальдер Водограй.
— Едвин — не людина залізного меча, Дударю… зате я — так. Якщо ви досі маєте що сказати, я охоче вийду надвір і вислухаю вас!
— Тут рада, а не війна! — мусив нагадати їм Хайме. — Сядьте хутко, ви обидва!
Жоден не ворухнувся.
— Негайно!
Вальдер Водограй сів на місце. Але князь Дудар так легко не вгамувався; він пробурмотів якусь лайку і швидкими
