Учта для гайвороння - Джордж Мартін

У грудях Брієнни палав вогонь, за очима вирував сліпучий буревій. У руці гуляли, терлися одна об одну зламані кістки. Гризло неймовірно широко роззявив пащу; Брієнна побачила його зуби — жовті, криві, підпиляні на вістря. Коли вони стиснулися на м’якій плоті її щоки, дівчина майже нічого не відчула, бо вже падала, обертаючись, у темну прірву. «Але ж я не можу ще померти, — сказала вона собі. — Маю-бо незакінчену справу.»

Гризло смикнув головою, відірвав од неї рота, повного крові та м’яса. Він сплюнув, вишкірився і знову занурив загострені зуби у її плоть. Цього разу він прожував і проковтнув. «Він їсть мене» — зрозуміла вона, та не мала вже сили опиратися. Їй здавалося, що вона пливе десь понад своїм тілом і дивиться згори на все жахіття так, наче воно відбувається з кимось іншим — недолугим дівчиськом, яке з дурного дива уявило себе лицарем. «Скоро все скінчиться, — сказала вона собі. — І буде байдуже, що він мене їсть.» Гризло знову відкинув голову назад, розчахнув пащеку, завив і висолопив на неї язика. Язик був гострий, спливав кров’ю і виглядав довшим, ніж будь-який язик у світі. Він вилізав з рота далі й далі, червоний, мокрий, лискучий — мерзенне і непристойне видовисько. «Ти ба, язик у стопу завдовжки, — подумала Брієнна, перш ніж її огорнула темрява. — Такий схожий на меч.»

Хайме

Пряжка, що скріплювала кирею пана Бріндена Таллі, мала вигляд чорної риби, зробленої з гагату і золота. Кольчуга на лицарі була похмуро-сіра, непоказна. Окрім неї, він мав на собі поножі, ринграф, рукавиці, нараменники та наколінніки вичорненої криці… а на обличчі — ще чорнішу хмару, поки чекав на Хайме Ланістера наприкінці перекидного мосту, верхи на брунатному огирі у черлено-блакитному чабраку.

«Не любить він мене.» Під шапкою цупкого сивого волосся Таллі мав обличчя, наче вирізьблене зі скелі — глибоко порізане зморшками, обпалене вітрами. Але Хайме досі бачив у ньому того величного воїна в розквіті сил, що зачаровував юного зброєносця оповідками про Дев’ятишагових Королів.

Копита Гонору зацокотіли дошками мосту. Хайме довго і тяжко думав, що вдягти на зустріч: золотий обладунок чи білий стрій Королегвардії. Та зрештою обрав шкіряний кубрак і накинуту на нього кармазинову кирею.

Він натягнув повід за півсажня до пана Бріндена і схилив голову з пошани до старшого лицаря.

— Крулеріз, — мовив Таллі.

Привітання, яке обрав Брінден, сказало Хайме дуже багато. Але він вирішив у відповідь не давати волю власному норовові.

— Чорноструг, — відповів Хайме. — Дякую, що прийшли.

— Певно, ви повернулися, щоб справдити клятви, складені перед моєю небогою, — мовив пан Брінден. — Пригадую, ви обіцяли Кетлін її доньок у обмін на ваше звільнення. — Його вуста стиснулися. — Але дівчат я не бачу. Де вони?

«Неодмінно треба примушувати мене казати вголос?»

— Їх тут немає.

— Шкода. То ви вирішили повернутися до полону? Ваша стара келія досі вільна. Ми поклали на підлогу свіжий очерет.

«І поставили нове цеберце, щоб мені зручно гидилося. Охоче вірю.»

— Ви дуже передбачливі, добрий пане, та на жаль, мушу відхилити вашу гостинність. Надаю перевагу вигодам свого шатра.

— Поки Кетлін утішається вигодами холодної могили.

«Я не доклав рук до смерті пані Кетлін, — кортіло йому сказати, — а доньок її вже не було, коли я дістався Король-Берега«. Хайме трохи не прохопився про Брієнну, про відданий їй меч, але Чорноструг дивився на нього тими самими очима, що Едард Старк, коли знайшов його на Залізному Престолі з кров’ю Навіженого Короля на клинку.

— Я прийшов говорити про живих, не про мертвих. Про тих, хто не мусить помирати, але…

— …але помре, якщо я не віддам Водоплину. То давайте вже починайте погрожувати повісити Едмура. — Очі Таллі під кущавими бровами здавалися холодним каменем. — Мого небожа приречено на смерть, хай що я робитиму. Тож вішайте його, та й годі. Гадаю, Едмурові так само остогидло стовбичити під тією шибеницею, як мені — бачити його там.

«Риман Фрей — безголовий телепень.» Вочевидь, його блазенська вистава з Едмуром та шибеницею лише розлютила Чорноструга і додала упертості.

— Ви тримаєте в себе пані Сивіллу Вестерлін і трьох її дітей. Я поверну вашого небожа на обмін за них.

— Так само, як повернули доньок пані Кетлін?

Хайме придушив спалах гніву і відповів:

— Підстаркувату пані та трьох дітей за вашого зверхнього володаря. Кращий обмін, ніж ви могли сподіватися.

Пан Брінден посміхнувся жорсткою усмішкою.

— Вам не бракує нахабства, Крулерізе. Але торгуватися з кривоприсяжцями — те саме, що будувати на сипкому піску. Кетлін мала б знати, що людцям вашого штибу довіряти не варто.

«Вона довірилася Тиріонові, — трохи не прохопився Хайме. — Але Тиріон теж зрадив її сподівання.»

— Обіцянки, які я дав пані Кетлін, вирвали в мене під вістрям меча.

— А вашу присягу Аерисові?

Хайме відчув, як смикнулися примарні пальці.

— Аерис тут геть ні до чого. То ви зміняєте Вестерлінів на Едмура?

— Ні. Мій король ввірив свою королеву моїм турботам. Я присягнувся охороняти її безпеку. І не віддам на шибеницю Фреям.

— Дівчина отримала пробачення. Їй ніхто не зашкодить. Даю в тім слово честі.

— Слово честі? — Пан Брінден звів догори одну брову. — Оце так гонор — прикидатися, наче ви щось знаєте про честь.

«Гонор у мене під дупою. Хтозна, що він знає про честь.»

— То скажіть, чим мені присягнутися.

— Бігме, Крулерізе, облиште. Я вас благаю.

— Благайте, і отримаєте. Схиліть прапори, відчиніть браму — і я обіцяю вашим людям життя. Хто забажає лишитися у Водоплині на службі князеві Емону, може лишитися. Решті дозволено буде піти вільно, склавши зброю та обладунки — така моя вимога.

— Цікаво, чи далеко вони зайдуть неозброєними, перш ніж на них напосядуться невідомі «розбійники»? Авжеж ви не дозволите їм піти до князя Беріка. Ми обоє це знаємо. А яку долю ви наміряли мені? Відведете до Король-Берега, проженете перед натовпом і стратите, як Едарда Старка?

— Я дозволю вам вдягти чорне. Байстрюк Неда Старка