Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Чорноструг звузив очі.

— Це теж облаштував ваш батько? Пригадую, Кетлін ніколи не довіряла тому малому — так само, як Теонові Грейджою. Схоже, вона мала рацію щодо обох. Ні, пане, дякую за добрість. Я, з вашої ласки, загину теплим і жвавим, з мечем у руці, червоним від лев’ячої крові.

— Кров Таллі така сама червона, — нагадав йому Хайме. — Якщо ви не віддасте замку, я візьму його приступом. За ціну багатьох сотень людських життів.

— Багатьох сотень моїх. Багатьох тисяч ваших.

— Вашу залогу буде вирізано до ноги.

— Я цю пісню знаю. Ви її, часом, співаєте не на музику «Рине дощ у Кастамирі»? Мої люди раді загинути стоячи у бою, не на колінах під сокирою ката.

«Щось не клеяться в нас перемови.»

— Ваша непоступливість безглузда, пане. Війну скінчено. Ваш Молодий Вовк мертвий.

— Не просто мертвий, а замордований на порушення священних законів гостинності.

— То робота Фреїв, не моя.

— Кажіть, що хочте. Але справа смердить Тайвином Ланістером.

Цього Хайме заперечити не міг.

— Мій батько теж мертвий.

— Хай Батько Небесний подарує йому правий суд.

«Жорстоко просити про таке для мого батька, Чорноструже.»

— Я б сам убив Робба Старка у Шепітній Пущі, якби дотягся. І якби мені на дорозі не стало кілька телепнів. Чи не байдуже, як саме загинув малий? Його більше нема, і з ним зникло його королівство.

— Схоже, пане, вас позбавили не лише правиці, а й очей. Якщо ж ні, то підніміть їх догори, і побачите лютововка, що досі майорить над нашими мурами.

— Я його бачив. Він виглядає самотнім. Гаренгол здався. Морестраж і Дівостав теж. Бракени зігнули коліна і зачинили Титоса Чорноліса у його Крукоберезі. Дудар, Ванс, Мутон… усі ваші значкові здалися. Лишився самий Водоплин. А нас удвадцятеро більше за вас.

— Удвадцятеро більшому війську треба удвадцятеро більше харчів. Чи добрі ви маєте запаси, пане?

— Достатні, щоб сидіти тут до кінця днів, поки ви голодуєте у замку.

Хайме збрехав так хвацько, як тільки умів, і сподівався, що обличчя його не викаже. Але Чорноструга не обдурив.

— До кінця ваших днів — можливо. А наші запаси справді непогані. На жаль, гостям я на ланах лишив небагато.

— Ми можемо привезти харчі з Близнюків, — відповів Хайме. — Або через гори з заходу, коли знадобиться.

— Як скажете. Не смію сумніватися у слові лицаря, відомого непохитною чесністю.

Зневага у голосі Бріндена Таллі нарешті розлютила Хайме.

— Є швидший спосіб вирішити справу. Двобій! Мій поборник проти вашого.

— Я вже зачекався, коли нарешті зайде мова про двобій, — засміявся пан Брінден. — І хто ж буде той поборник? Дужий Вепр? Аддам Марбранд? Чорний Вальдер Фрей?

Він нахилився уперед.

— А чом би не ми з вами, га?

«Колись це був би не бій, а солодка музика, — подумав Хайме. — Мрія кожного співця.»

— Коли мене звільняла пані Кетлін, то змусила заприсягтися ніколи не здіймати зброї проти Старків і Таллі.

— Яка зручна присяга для хороброго лицаря.

Хайме зачорнівся лицем.

— Ви смієте називати мене боягузом?

— Ні. Я смію називати вас калікою. — Чорноструг кивнув на золоту правицю Хайме. — Ми обоє знаємо, що тим оцупком ви битися не зможете.

— Я втратив лише одну руку з двох. — «Невже ти викинеш на сміття своє життя заради пихи й гонору?» — прошепотів голос усередині. — Дехто скаже, що каліка та сивий старець добре пасують одне одному. Звільніть мене від обіцянки пані Кетлін, і я зустрінуся з вами меч до меча. Якщо я переможу, Водоплин мій. Якщо ви вб’єте мене, ми знімемо облогу.

Пан Брінден знову засміявся.

— Хай як мені кортить спробувати щастя забрати в вас отого золотого меча і вирізати ним ваше чорне серце… та ваші обіцянки безглузді. Я з вашої смерті жодної користі не матиму, хіба що втіху власноруч вас убити. А тому не піддаватиму себе зайвій небезпеці заради марнославства. Навіть тій крихітній небезпеці, яку ви зараз становите.

Хайме відчув полегшення, що не взяв з собою меча, бо вже висмикнув би його з піхов. А тоді як не пан Брінден зарубав би його у двобої, то напевне вколошкали б стрільці з мурів.

— То зрештою, які умови є для вас прийнятними? — без манівців запитав він Чорноструга.

— Від вас? — Пан Брінден знизав плечима. — Ніякі.

— Навіщо тоді ви з’явилися на зустріч?

— Сидіти у облозі — смертельна нудьга. Я хотів побачити вашу відрубану руку і почути, які виправдання ви знайдете для ваших останніх вчинків. Мушу сказати, вони слабші, ніж я сподівався. Ви — суцільне розчарування, Крулерізе.

На цьому Чорноструг розвернув кобилу і потрусив назад до Водоплину. Ґрати поспіхом зачинили за ним, глибоко увігнавши вістря у грузький ґрунт.

Хайме теж розвернув Гонора головою до далеченького шляху назад, до ланістерівського обложного табору. Він відчував на собі очі: людей Таллі на мурах, людей Фреїв на тому березі річки. «Якщо вони не сліпі, то здогадаються, що він жбурнув мої умови мені в пику.» Доведеться брати замок приступом. «То й що? Байдуже, ще одна порушена Крулерізом обітниця. Ще трохи гівна у гидке цебро.» Хайме вирішив, що першим ступить на мури. «І з цією золотою правицею… певно, що першим і загину.»

У таборі Малий Левко підхопив повід коня, а Пек подав руку зійти з сідла. «Невже вони бачать у мені каліку, що сам і з коня не злізе?»

— Як ся маєш, пане брате? — запитав його родич, пан Давен. — Як побалакав?

— Ніхто принаймні не стрілив коневі у крижі. В іншому я побалакав не краще за пана Римана. — Він болісно скривився. — Чорноструг таки хоче зробити Червонозуб червонішим.

«Винувать за те себе, Чорноструже. Ти не лишив мені вибору.»

— Збери військову раду, коли твоя ласка. Запроси пана Аддама, Дужого Вепра, Форлея Престера, оте наше річкове панство… і наших друзів Фреїв теж. Пана Римана, князя Емона і кого ще вони захочуть привести.

Рада зібралася швидко. Князь Дудар та обидва князі Ванси з’явилися від розкаяного панства Тризубу, чия вірність невдовзі мала бути піддана випробуванню. Захід представляли пан Давен, Дужий Вепр, Аддам Марбранд і Форлей Престер. Приєднався і князь Емон Фрей, разом з дружиною. Пані Генна всілася на