Учта для гайвороння - Джордж Мартін

«Семеро» — подумала Брієнна розпачливо. Що на неї чекало у бою проти сімох? Але який вона мала вибір? Не вагаючись, дівчина ступила під дощ з Вірноприсяжцем у правиці.

— Ану облиш її! Коли хочеш когось зґвалтувати, спробуй-но мене!

Розбійники обернулися, як один. Котрийсь зареготав, інший щось сказав невідомою Брієнні мовою. Білопикий велетень видав лиховісне сичання. Чоловік у шоломі Хорта почав сміятися.

— Та ти ще бридкіша, ніж я пам’ятаю. Я краще коняку твою вграю, ніж тебе!

— Коні, ось що нам треба, — мовив один з поранених. — Свіжі коні та харчі. За нами розбійники женуться. Дайте коней, і ми поїдемо. Вам ми нічого не зробимо.

— Дідька сраного! — Розбійник у Хортовому шоломі висмикнув з-за сідла бойову сокиру. — Хочу відрубати її срані ноги. Хай на пеньках поскаче, подивиться, як я малу арбалетницю гойдаю.

— Чим? — зневажливо докинула Брієнна. — Пелех казав: коли тобі носа різали, то й прутня не пожаліли.

Вона хотіла його розлютити — і домоглася бажаного. Ревучи прокльони, розбійник ринув на неї, розбризкуючи ногами калюжі. Решта не рухалася — бажала подивитися виставу. Брієнна подумки молилася, щоб саме так і сталося; сама вона теж застигла, мов камінь, чекаючи. На подвір’ї було темно, болото під ногами — слизьке та грузьке. «Хай він біжить до мене. З ласки божої, запнеться і впаде.»

Боги зрадили її сподівання, зате не зрадив вірний меч. «П’ять кроків, чотири… зараз!» — полічила Брієнна. Вірноприсяжець злетів угору — зустріти навалу. Залізо вдарило у залізо, клинок пошматував ганчір’я і розчахнув дірку в кольчузі, поки згори падала сокира. Брієнна ухилилася вбік, водночас ріжучи нападника по грудях.

Розбійник кинувся услід, хилитаючись і спливаючи кров’ю, але знавісніло ревучи:

— Хвойда! Потвора! Сука! Віддам тебе на забаву своєму псові, кляте падло!

Сокира завертілася убивчими вихорами, перекинулася на зловісну чорну тінь, що блимала сріблом при кожному ударі блискавки. Брієнна не мала щита відбивати удари, а тому могла лише задкувати від нападника, кидаючись убік туди й сюди у намаганні уникнути страшного леза. Одного разу п’ята послизнулася на болоті, і дівчина трохи не впала, та якось опанувала себе — хоча сокира ковзнула їй по лівому плечі, лишивши спалах болю.

— Дістав сучку! — заволав один із розбійників, а інший додав:

— Ану ж покажи їй, хай потанцює!

І вона танцювала, дякуючи долі, що вони стоять і дивляться — аби не втручалися. Брієнна не могла битися проти сімох одразу, тільки не сама, хай навіть двійко було поранено. Старий пан Гудвін давно лежав у могилі, але вона чула його шепіт у власне вухо. «Чоловіки завжди тебе зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них, хоч би навіть і трохи. Хай витрачають сили в лютому нападі, а ти зберігай свої. Чекай і пильнуй, дівчинко, чекай і пильнуй.» І вона чекала, пильнувала, рухалася туди й сюди, потім назад, потім знову вбік, намагаючись рубонути в обличчя, по ногах, по руках. Сокира його важчала, удари повільнішали. Брієнна розвернула його так, щоб дощ плескав у очі, а сама швидко відступила на два кроки. Він, силуючись, знову здійняв сокиру догори, вилаявся і кинувся услід; одна нога ковзнула у болоті…

…і раптом вона кинулася йому назустріч, стиснувши руків’я меча обіруч. Наскок розбійника привів його просто їй на вістря. Вірноприсяжець прохромив ганчір’я, кольчугу, шкіру, ще якесь ганчір’я, глибоко увіп’явся в тельбухи і вийшов зі спини, проскреготівши на хребті. Сокира впала з ослаблих пальців; двоє супротивників стикнулися разом, ніс до носа — Брієннине обличчя супроти шолома у подобі собачої голови. Вона відчула на щоці холод заліза. Дощ стікав шоломом, цілими струмками, і коли знову вдарила блискавка, Брієнна побачила у зорових щілинах біль, переляк і болісну невіру в те, що сталося.

— Сафіри, — прошепотіла вона йому, рвучко викручуючи клинка.

Розбійник здригнувся, важко навалився на неї, і раптом Брієнна зрозуміла, що тримає в обіймах труп. Вона відступила крок назад під холодною зливою, дала йому впасти…

…і тут на неї з вереском налетів Гризло, наче буря мокрої вовни та хворобливо-блідої плоті. Він відірвав Брієнну від землі й гепнув додолу; приземлилася вона у калюжу з таким сплеском, що носа та очі геть залило водою. Падіння вибило з грудей повітря, голова трохи не репнула на похованому в землі камені.

— Ні! — встигла вона вигукнути, перш ніж він опинився згори, вдавлюючи її власною вагою глибше у болото.

Однією рукою він вчепився їй у волосся, відкинув голову назад. Інша намацала горлянку. Вірноприсяжець зник, вирваний з долоні; для оборони їй лишилися тільки голі руки, та коли вона щосили затопила йому кулаком у пику, то відчула, ніби товче кавалок білого вогкого тіста. Гризло у відповідь засичав. Брієнна вдарила його знову і знову, низом долоні просто в око, та він нічого не відчув. Вона вчепилася нігтями йому в зап’ястки, але Гризло лише стиснув руки міцніше, хоча з глибоких подряпин і зацебеніла кров. Мерзотник душив її, вичавлював рештки подиху. Брієнна штовхнула його в плечі геть від себе, та він був важкий, наче кінь, і не ворухнувся. Спробувавши загилити йому коліном між ніг, вона влучила тільки в черево; застогнавши, Гризло вирвав їй жменю волосся.

«Кинджал! Я маю кинджал!» Брієнна відчайдушно вхопилася за думку, просунула руку між двома тілами, шалено вкрутилася пальцями під смердючу до задухи плоть і якимось дивом намацала там руків’я. Тим часом Гризло схопив її шию обіруч і заходився гатити головою по землі. Знову вдарила блискавка — цього разу в голові. Та все ж пальці зуміли стиснути і витягти кинджала з піхов. Придавлена огрядним тілом, вона не могла здійняти зброю для рішучого удару, то хоч протягла лезом поперек черева. Щось тепле і вогке потекло їй між пальцями; Гризло засичав знову, ще гучніше, і відпустив горлянку лише на мить — люто вдарити її в обличчя. Брієнна почула хрускіт у власній голові й засліпилася болем. Коли вона спробувала порізати його ще раз, Гризло викрутив ножа в неї з пальців і щосили опустив коліно їй на передпліччя, ламаючи кістку. А тоді знову вхопив за голову і поновив спроби відірвати її з плечей.

Брієнна чула, як гавкає Пес, як галасують навколо, а між гучними ударами грому почула ще й брязкіт криці. «Пан Гайл, — подумала