Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Нехай, — дозволила Вербичка, схопивши повзунку до рук, перш ніж та влізла до казана з кулешем.

Усі разом схилили голови і подякували Батькові та Матері за поживу тілесну… усі, крім чорнявого хлопця з кузні, який схрестив руки на грудях і похмуро чекав, поки решта помолиться.

Помітила його не лише Брієнна. Коли молитву було скінчено, септон Мерібальд зиркнув через стіл і спитав:

— Ти не шануєш богів, синку?

— Ваших — ні. Піду собі. Роботи багато.

Гендрі рвучко підвівся і вийшов назовні, не скуштувавши ані шматочка.

— Він молиться якомусь іншому богові? — зачудувався Гайл Добич.

— Так. Господові Світла! — пропищав малий кощавий хлопчик років шести.

Вербичка почастувала його великою ложкою.

— Бен малий, а пащека велика! Вечеря он стоїть, вистигає. Сиди та жуй, замість набридати панству балачками!

Діти напосілися на їжу, наче голодні вовки на впольованого оленя, заходилися сваритися за тріску, роздирати ячмінний хліб на шматки і розкидати куліш на всі боки. Навіть величезне кружало сиру недовго опиралося нападові. Брієнна вдовольнилася рибою, хлібом та морквою. Септон Мерібальд згодовував Псові два шматочки на кожен, який з’їдав сам. Надворі задощило, а всередині тріщало полум’я, хутко працювали щелепи, і так само хутко гуляла непокірними головами ложка Вербички.

— Одного дня це дівчисько зробиться комусь лютою дружиною, — зауважив пан Гайл. — Майже напевне, отому підмайстрові при кузні.

— Хтось мав би віднести йому трохи їжі, поки всю не строщили.

— Ви і є той хтось.

Брієнна загорнула у рушник клинець сиру, окраєць хліба, сушене яблуко та два шматки смаженої тріски, що лупилася пластівцями. Коли Подрік спробував скочити на ноги та піти слідом, вона наказала йому сісти і вечеряти.

— Я скоро повернуся.

Надворі періщив дощ, і Брієнна сховала харчі від води під полою киреї. Кілька коней заїржали, коли вона проминала стайню. «Теж голодні, мабуть.»

Гендрі був у кузні — працював у своєму шкіряному фартусі на голих грудях. Він саме лупцював меча молотом так, наче той був найлихішим його ворогом; на лоба йому спадала просякла потом чуприна. Брієнна спостерігала його якусь хвилину, розмірковуючи. «Він має очі Ренлі та волосся Ренлі, але не його статуру. Князь Ренлі був стрункий і гнучкий, зовсім не такий дебелий… не те що його брат Роберт, чию силу оспівали у піснях.»

Гендрі помітив її, лише коли зупинився витерти лоба.

— Чого вам?

— Я принесла вечерю.

Брієнна розгорнула рушника і показала.

— Якби я хотів їсти, то сів би там і поїв.

— Ковалеві треба їсти. Щоб сили не втрачати.

— Ви що, моя мати?

— Ні. — Вона поклала їжу в рушнику. — А хто була твоя мати?

— Що вам до того?

— Ти народився у Король-Березі.

Вимова хлопця не залишала в цьому сумнівів.

— Не я один. Там багато люду народилося.

Він пхнув меча у діжку дощової води, щоб остудити. Гаряча криця люто засичала.

— Скільки тобі років? — запитала Брієнна. — Чи жива твоя мати? А батько? Хто він був?

— Забагато питаєте. — Хлопець поклав меча. — Мати померла, а батька я не знав.

— То ти байстрюк.

Скидалося, що Гендрі це слово образило.

— Я лицар! І цей меч буде моїм власним, щойно закінчу.

«З якого дива лицар працює в кузні?»

— Ти маєш чорне волосся і сині очі, а народився у тіні Червоного Дитинця. Тобі ніколи не казали про твоє обличчя?

— А що в мене з обличчям? Хоч не таке бридке, як ваше.

— Ти, напевне, бачив короля Роберта у Король-Березі.

Він знизав плечима.

— Бачив, бувало. На турнірах, здалеку. Одного разу в Баелоровому септі. Золотаві розштовхали нас, щоб він зайшов. Ще якось я малим бавився коло Грязючної брами, а він повертався з ловів. Налиганий, як хлющ — ледве мене не задавив. Та хоч він був жирний п’яндиголова, все ж не такий паскудний король, як оті його синочки.

«Вони не його сини. Станіс казав правду того дня, коли зустрічався з Ренлі. Джофрі та Томен — не Робертові сини. А оцей хлопчина…»

— Послухай мене, — почала Брієнна… а тоді почула гучний і шалений гавкіт Пса. — Хтось наближається.

— То друзі, — буркнув Гендрі, анітрохи не стривожений.

— Чиї саме друзі?

Брієнна посунулася до дверей кузні, щоб визирнути під дощ. Хлопець знизав плечима.

— Скоро самі побачите.

«А чи хочу я їх бачити?» — подумала Брієнна. Перші вершники вже розбризкували копитами калюжі на подвір’ї. Між лопотінням дощу та гавканням Пса вона розібрала тихе брязкання мечів та кольчуг під подертими киреями. І заходилася рахувати вершників одного за одним, як вони прибували. «Два, чотири, шість, сім.» Дехто був поранений, судячи з постави у сідлі. Останній був здоровезний, дебелий, чи не вдвічі більший за решту. Коняка його, запалена і скривавлена, хиталася під вагою вершника. Всі інші нап’яли каптури від дощу, а цей — ні. Обличчя він мав широке, безволосе, біле, наче борозняк; круглі щоки вкривали чиряки і болячки.

Брієнна засичала, стиснувши зуби, і оголила Вірноприсяжця. «Забагато, — здригнулася вона про себе, — забагато їх.»

— Гендрі, — тихо вимовила вона, — знайди собі меча і броню. Це тобі не друзі. Вони нікому не друзі.

— Що ви таке кажете?

Хлопець підійшов і став поруч з ковальським молотом у руці. Коли вершники зістрибнули з коней, на півдні небом змигнула блискавка, і на пів-удару серця пітьма обернулася на ясний день. Блакитним сріблом зблиснула сокира, світло замиготіло на кольчугах та бляхах, а під темним каптуром переднього вершника Брієнна побачила залізний писок і два ряди сталевих зубів у лютому вишкірі.

Гендрі побачив їх теж.

— Він!

— Не він. Його шолом.

Брієнна намагалася не показати страху в голосі, та в роті пересохло, наче в пустелі. Вона добре уявляла собі, хто носить Хортів шолом. «Діти» — майнула в голові думка.

Двері до корчми розчахнулися. Під дощ виступила Вербичка, тримаючи в руках арбалета. Дівчинка щось кричала до вершників, але подвір’ям саме котився грім, у якому тонуло кожне слово. Та коли грім стишився, Брієнна почула від чоловіка у Хортовім шоломі:

— Пустиш стрілу — запхаю тобі арбалета в дірку і вгойдаю ним. А тоді вичавлю твої срані очі та примушу з’їсти.

Почувши люту жорстокість у його голосі, Вербичка