Відтепер я – твій меч - Гжендович
— Ваше Святість, покірно прошу… жерця на посаду Верховного священика Сидеріма, — Садар шанобливо вклонився.
— Хлопче… ви не помилилися фортецею? Миряни набагато південніше, — жрець здивувався ще більше.
— Ваша Святість, у мене є серйозна підстава просити саме червоного жерця, щоб очолити духовенство у країні, що відновлюється, — принц повторив уклін, покірно не піднімаючи погляд від статі.
- Не бачу причин. Наш орден не цікавиться мирськими справами, – відрізав Командор.
— Зате цікавиться Разючими, — Садар підвів голову, посміхаючись.
- Ось як. А я вже думав, чутки брешуть. Яка користь ордену з того, хто став зброєю мирян?
— Якщо знадобиться, я стану на захист кордону всією армією. Лише ваше слово, — Садар залишався в поклоні, але дивився на жерця пильно і з посмішкою.
— Тобі не казали, що ти схожий на тхора? Дрібніше лисиці, але так само хитрий. І небезпечніший, бо бояться тих, хто великий і одним виглядом вселяє страх, — Командор залишив вимушену ввічливість і в промовах, і в погляді, відкрито вивчаючи принца.
— І справді, не такий страшний слон, як миша для слона, — Садар випростався, і їхні погляди схрестились.
— У що гру затіяв, хлопче? - Жрець мимоволі облизав пересохлі губи. Глибокий старий, він бачив чимало правителів, але цей государ без держави змушував насторожено повести плечима, немов у спину вперся чийсь погляд.
— У Сідерім, Ваша Святість, я згоден грати тільки в Сідерим, — посмішка принца стала хижою, через що він справді став схожим на тхора.
— Цікава гра, — старий примружився і, підвищивши голос, промовив кудись за спину: — Лармініза до мене.
Лармініз, червоний жрець, повністю виправдовував свій сан, будучи втіленням військової аскези, одягненої в червоні шати-мантію. Сухий, як тріска, високий і сутулий, священик-воїн був схожий на чаплю. Вилицювате обличчя рясніло тонкими ледь помітними зморшками. Зважаючи на зовнішність, йому можна дати від сорока до п'ятдесяти років, хоча насправді було близько тридцяти п'яти.
— Звали, Ваше Святість? — поцікавився зухвалий на вигляд жрець, злегка схилившись у вітальному поклоні.
— Ще як кликав. Бачиш цього… майбутнього короля? Вирушиш із ним. З того дня ти його опора в особі представника духовенства, — Командор не тягнув, позначивши все й одразу.
— Ем… Командоре, відколи ми займаємося мирськими? — схоже, Лармініз не так сильно відчував повагу до голови, як намагався показати поклоном.
— Приблизно з тих, як їхньою головною зброєю стали разючі, — старий відповів рівно, але Садарові здалося, що в куточках губ Командора сховалася посмішка.
— Батьку… мій, схоже, ви зовсім занудьгували в цитаделі, — майбутній Верховний Сидеріма посміхнувся так, що всіх присутніх продер мороз по шкірі.
- Влаштовує тебе такий жрець, принце? — Командор звернувся до Садара.
— Цілком, — принц мружився не гірше за ситого кота. Саме такий жрець йому й потрібний.
Сідерім, рік 2566
Нашвидкуруч збиті бараки не були звичним і затишним житлом для аристократки, вдови колишнього головного скарбника Анаториса. Однак жінка не скаржилася, стійко переносячи поневіряння та незручності і іноді шикуючи на Раніку, якщо та починала обурюватися відсутністю комфорту.
— Терпи, люба, і не ремствуй. Це і є шлях королеви — бути зі своїм народом навіть у роки тяжкості. Тепер це твій народ, тож не дай їм засумніватися у виборі свого государя, — казала Даналія, якщо дівчинка починала нудити про те, що вдома все було інакше. Намісниця м'яко нагадувала, що тепер тут і є будинок Раніки та іншого не передбачається.
Вдова скарбника найчастіше сама виконувала обов'язки високопоставленого сановника в соляній провінції, але завжди вважала за краще залишатися в тіні свого чоловіка. Тим не менш, високоповажний Фрам був дуже проникливим правителем, встигнувши помітити, звідки вітер дме в сімействі дядька, того самого скарбника, який одружився з надто молодою дівчиною, незважаючи на те, що сам наближався до дуже поважного віку. На мезальянс косилися багато хто, і лише голова солепромислів розумів, у який саме бік цей мезальянс. Даналія і розумом, і становищем була набагато вищою за чоловіка, оскільки на відміну від торговців і промисловців Анаториса була уродженкою пустелі і залишалася єдиною спадкоємицею княжого роду Нешуа — васалом Мадерека. Їй були потрібні гроші, йому — красуня дружина. Старий скарбник не врахував, що за красою іноді ховається неабиякий розум, але коли помітив, то з радістю прийняв допомогу та поради молодої дружини щодо ведення справ. Не в останню чергу Анаторіс був зобов'язаний своїм процвітанням цій дівчині. Коли постало питання про намісника Сідеріма, Фрам не вагався, відправляючи Даналію на відновлення крихітної країни.
За осінь вдалося розгребти завали та вирити основні котловани під нові будинки. Відновити колишні не було ніякої можливості, оскільки місто не просто зруйноване, воно було практично стерте з землі. Даналії треба все це відновити. Точніше, побудувати заново. Натхнені підтримкою Анаториса і тим, що їхній некоронований правитель, останній з кронпринців, не забув про них і надіслав допомогу, сидеріани працювали, не покладаючи рук, прагнучи звести з руїн власну країну. Вони навіть не замислювалися над тим, що на арені світової політики їхня місто-держава не відіграє жодної ролі, будучи лише перевалочним торговим пунктом між двома могутніми імперіями.
Даналія працювала з світанку і до пізньої ночі, підписуючи розпорядження, прораховуючи кожну монету з виділених Фрамом грошей. Розважлива жінка намагалася заощаджувати на всьому, на чому тільки можна, без втрати якості та більш-менш прийнятних умов існування поселенців. Вона швидко добилася прихильності та поваги з боку сидеріан, а анаторійці і так шанобливо схилялися, ледве побачивши вдову скарбника. Нехай і минуло чимало років зі смерті старого, нехай навіть сама Даналія давно була не юною дівою, але пам'ять про те, як з її допомогою Анаторіс прийшов до більшого процвітання, жива ще в багатьох. Придивляючись до розумного і продуманого управління будівництвом, сидеріани мимоволі згадували добрим словом принца, який надіслав їм на допомогу таку намісницю.
Мадерек, рік 2567
— І тут обійшов, — Кирит сидів за столом, упираючись лобом у зчеплені в замок пальці рук, що сперлися на стільницю. Звістка про те, що Садар придбав Верховного з "червоноплащників", досягла мадерекського жерця і не додавала радості в настрій. Кассим ніколи не намагався кепкувати над своїм "начальством" і, тихо окупувавши тахту, мовчки спостерігав за священиком. Але він не витримав:
— І все ж чому тебе так турбує цей молодик? Не може ж він серйозно загрожувати Мадереку!
— Помиляєшся, ой як
