Відтепер я – твій меч - Гжендович
Зруйнована країна була біля північних кордонів Мадерека. І все ж дихання пустелі проникало і сюди, відстрочивши наступ осінніх холодів, але вже пофарбувавши листя в багряно-руді кольори. Дівчинка визирнула з критого воза, здивовано крутячи головою по боках.
— Даналію, чому так виходить, ми стільки тижнів у дорозі, а все ще рання осінь? — поцікавилася вона біля вершниці, що їхала поруч із візком. Сувора на вигляд, затягнута в тугий корсаж простої дорожньої сукні вершниця здавалася втіленням гідності та гордості, натягнутою струною, настільки була випрямлена, сидячи на коні. Тонкі розчерки брів трохи піднялися, коли жінка почула запитання.
— Пані Раніко, не вилазили б ви з воза. А осінь, хм, Сидерим набагато південніше Анаториса, тож можна сказати, що осінь сюди прийшла разом з нами.
- Це країна мого принца? — продовжила запитувати Раніка, наче й не чула прохання Даналії.
— Правильніше сказати, тепер це ваша країна. І моя якоюсь мірою, — зітхнула вершниця.
- Чому?
— Пані, ви ще таке дитя. Тому що я правитиму цією країною до того моменту, як ваш принц повернеться, — знову зітхнула Даналія.
Караван розташувався табором за кілька годин їзди до зруйнованої столиці Сідеріма. Ті небагато біженців, яким вдалося врятуватися у війні, що сталася рік тому, і яких відшукали глашатаї — плакали, повернувшись знову туди, де колись були щасливі. Де більше немає нічого, окрім руїн. Даналія ходила серед сидеріан, намагаючись їх якось підбадьорити, підтримати, обіцяючи, що скоро все налагодиться, і країна стане незмінною. І потай зітхала все частіше, розуміючи, який тягар звалив на неї Фрам.
— Тут… все зруйновано, — тихо промовила Раніка, якось ув'язавшись за Даналією на огляд міста.
— Так, пані, як бачите, ваш принц не пропонує вам палацу, — відповіла намісниця з гірким глузуванням у голосі.
— Палац, хм, палац можна збудувати новий. А хто збудує нове серце моєму принцу, яке тут розбили? — дівчинка це сказала так, що на неї здивовано подивилася не лише Даналія, а й ті сідеріани, що прийшли розбирати руїни разом із анаторійцями.
— Ось ти й збудуєш, дівчинко, — несподівано промовила жінка похилого віку-сидеріанка і вклонилася Раніці. — Ласкаво просимо до Сідеріма, пані.
Розділ тринадцятий
— Чим визначається міра ворожості?
— Відмінністю, протилежністю до інтересів.
— Це настільки важливо, що дві людини з однаковими цілями стають ворогами?
- Цілі однакові, але об'єкти різні. І якщо один об'єкт досягне мети, другий неодмінно програє.
Рагард, рік 2566
Залишивши Мадерек, загін Садара попрямував північ, з кожним денним переходом наближаючись до кордонів Рагарда. У міру просування осінь відчувалася все виразніше, оскільки насувалася не тільки за календарем, а й у міру віддалення від півдня.
- Принце, хіба Рагард не ворог нам? — спитав на одній із стоянок Зелик.
— Ні, нам не ворог. Він нам... ніхто. А ким стане – далі буде видно. Іноді, щоб знайти союзника, варто піти до ворога свого ворога, відповів Садар, роблячи якісь позначки на карті.
— То ми ворогуємо з Мадереком? — не вгавав малолітній командир загону, намагаючись зрозуміти хід думок того, кого назвав своїм правителем.
— Знову ж таки, скоріше це можна назвати нейтралітетом, — пояснив принц, не приховуючи від підлеглого своїх поглядів на ситуацію.
- Принце, навіщо ми йдемо в Рагард? Ви шукаєте союзника?
— І знову ні. Я шукаю грошей. На даний момент мене хвилює лише це. А ще шукаю жерця, який стане Верховним та моєю опорою в королівстві з боку духовенства, — принц підняв погляд від карти, уважно розглядаючи юнака.
— Але хіба цитадель жерців не на південь від Мадри? - щиро здивувався той.
— Хлопчику мій, щоб виграти в ситуації, мені потрібен жрець, який не підкоряється Верховним Рагарда чи Мадерека.
— Але… але всі підкоряються їм, це ж… закон, — Зелик зовсім здивувався від намірів Садара.
— Тому мені потрібен червоний жрець, — спокійно відповів принц і знову повернувся до карти, залишивши поза увагою те, як у хлопця повільно, але невідступно поповзли очі на лоба.
Стрільчасті склепіння Червоної цитаделі пригнічували. На відміну від повітряного мережива південних міст жрецька фортеця "червоноплащників" масивною монолітною брилою височіла на невеликому пагорбі. Оточена захисним ровом і товстими непробивними зубчастими стінами, цитадель служила оплотом червоних жерців і ніби завжди була готова до оборони від невидимих ворогів. Хоча тут, у самому центрі Рагарда, навряд чи знайшлися б охочі штурмувати твердиню: до воїнів-священиків ставилися з великою повагою та навіть трепетом. І все ж фортеця саме пригнічувала своєю незламною міццю стрілчастих гранітних склепінь, скоріше будучи символом, ніж чимось іншим.
Кроки гулкою луною відскакували від кам'яних стін, не прикритих навіть килимами. Звичні до південної розкоші та легкості оздоблення послідовники Садара тулилися, знизували плечима, наче мерзли в цій застиглій гранітній брилі. Принц, що виріс у маленькій небагатій країні, ставився більш байдуже до похмурих коридорів, прямуючи попереду свого загону. Незмінний кам'яноликий Азіт маячив за спиною, прислухаючись і придивляючись до всього довкола.
Темні фрески на стінах великої зали контрастували із монолітними стінами коридорів. Навіть такі приглушені тони здавалися яскравим кольоровим спалахом у порівнянні зі шліфованим гранітом, що оточував загін з усіх боків, поки вони просувалися до зали для аудієнцій. Героїчні полотна вражали уяву своїм розмахом, і... "нові" сидеріани покосилися на Азіта, помітивши надто вже часту присутність на картинах Разючих. Зплутати їх з ким-небудь іншим було неможливо: біле волосся і червоні очі разом із гігантським зростанням могли позначати лише недоторканних, живу зброю.
Невеликий зал, порожній та похмурий. Біля дальньої стіни, мов вівтар, — невеличке піднесення, на якому величезний чорний меч. Старий у червоних шатах підвівся з колін, завершивши молитву, і розвернувся до відвідувачів. Він був високий і міцно складний для свого віку, що глибокими зморшками зморщило обличчя. Спокійний погляд блакитних очей. Сиве жорстке волосся довжиною до плечей зібране в пучок нижче потилиці. І лише золота застібка на плащі поверх сутани-сукні говорила про найвищий жрецький ранг.
— Навіщо завітав, спадкоємець без престолу? — мабуть, Командор був добре обізнаний про становище Садара, проте прийняв його, як приймав тих рідкісних государів, які наважувалися відвідати Червону цитадель.
— Потім і завітав, що час престол прийняти, — відповів принц після всіх церемоніальних привітань.
— Як це пов'язано з несподіваним відвідуванням оплоту "червоноплащників"? — голова войовничих жерців рідко дивувався
