Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан
Я похитав головою. Я хотів допомогти Аннабет, але почувався надто голодним і стомленим; у голові паморочилось, і про щось запитувати вже просто не було сил.
— Я повинна вирушити на пошуки, — ледь чутно пробурмотіла Аннабет. — Я вже не така маленька. Якщо вони просто скажуть мені, в чому проблема…
Я почув запах смаженого м’яса, що долинав здалеку. Аннабет, певно, почула, як бурчить у мене в животі, тож сказала, щоб я йшов, а вона наздожене мене пізніше. Коли я рушав із причалу, то помітив, що Аннабет малює щось пальцем на перилах, ніби викреслюючи план бою.
Біля одинадцятого будиночку всі галасували, підштрикуючи один одного в очікуванні вечері. Я вперше помітив, що більшість мешканців табору схожі між собою: усі мали різко окреслений ніс, високе чоло, і посміхалися вони з тією самою щирістю. Декому діставалися штурхани від вихователів, як порушникам спокою. На щастя, ніхто не звернув на мене уваги, коли я підійшов до свого місця на долівці й гепнувся на нього, затиснувши в руці ріг Мінотавра.
З’явився вожатий Лука. Він також чимось нагадував Гермеса. Його зовнішність псував лише шрам, але посмішка залишалась приязною.
— Підшукав тобі спальний мішок, — сказав він, — а ще поцупив деякі туалетні речі з табірної крамниці.
Важко було зрозуміти, чи правду він каже щодо «поцупив».
— Дякую.
— Нема за що. — Лука присів поруч, притулившись до стіни. — Ну що, важкий був перший день?
— Моє місце не тут, — сказав я. — Я навіть у богів не дуже вірю.
— Зрозуміло, — мовив він. — Ми всі тут так само починали. Але одного разу доводиться в них повірити. Тільки ось легше від цього не стає.
Сум у його голосі здивував мене, оскільки Лука видавався втіленням безтурботності. Принаймні виглядав він завжди так, ніби все в житті йому вдається.
— Отже, твій батько — Гермес? — спитав я.
Лука витяг із задньої кишені складаного ножа, і я вирішив, що він збирається мене зарізати, але він лише зчистив бруд із підошви своїх сандалів.
— Так, Гермес.
— Посланець із крилами на ногах.
— Саме він. Листи, ліки. Мандрівники, купці, злодії. Усі, хто блукає світом, — це стосується його. Ось чому ти тут — двері одинадцятого будиночку завжди гостинно відкриті для тебе. Гермес не дуже перебірливий щодо тих, кому допомогає.
Я вирішив, що Лука не буде ставитись до мене зневажливо. Він явно був хлопець тямущий.
— Ти коли-небудь бачився з батьком?
— Якось одного разу.
Я зачекав, гадаючи, що коли він схоче розповісти, то розповість сам. Але Лука явно не був схильний до відвертості. Цікаво, чи пов’язана якось ця історія з його шрамом?
Лука глянув на мене й посміхнувся.
— Не переймайся цим, Персі. Мешканці табору здебільшого хороші люди. Врешті-решт, усі ми одна велика родина, чи не так? І ми турбуємось один про одного.
Здавалося, він розумів, яким самотнім і залишеним я себе почуваю, тож я був вдячний йому за це, тому що доросліший хлопець на кшталт нього, навіть якщо він вожатий, не став би церемонитись із непосидючим школярем — таким, як я. Проте Лука запросив мене до будиночку. Він навіть поцупив для мене деякі туалетні речі, що було найбільшою приємністю, яка трапилася зі мною цього дня.
Я наважився поставити йому останнє серйозне запитання, що не давало мені спокою весь день.
— Клариса, дочка Ареса, жартувала, називаючи мене залишками Великої трійці? Потім, Аннабет… двічі сказала, що, можливо я «той самий». Сказала, що мені треба звернутися до Оракула. Що все це означає?
— Терпіти не можу пророцтва. — Лука склав свого ножа.
— Що ти маєш на увазі?
Шрам на його обличчі смикнувся.
— Давай-но я поясню тобі все простіше. За останні два роки, починаючи від того часу, як я заліз до саду Гесперид і затія виявилась невдалою, Хірон не дозволяв нікому жодного героїчного діяння. Аннабет дуже хочеться побувати у світі. Вона не давала спокою Хіронові до тих пір, доки він, нарешті, не сказав, що знає її долю. Він мав пророцтво Оракула. Всього Аннабет він, звичайно, не розповів, але повідомив, що рушати на пошуки їй ще зарано. Їй треба дочекатися, поки в таборі з’явиться хтось особливий.
— Хтось особливий?
— Не переймайся з цього приводу, хлопче, — сказав Лука. — Аннабет хочеться думати, що кожен новий прибулець до табору — це знак, який вона чекає. А тепер ходімо, бо час вечеряти.
Щойно він це промовив, як здалеку залунав звук рогу. Якимось чином я здогадався, що це співоча мушля, хоч ніколи раніше таких звуків не чув.
— Одинадцятий, шикуйсь! — загукав Лука.
Усі мешканці будиночку, осіб із двадцять, вишикувались у шеренги. Ставали за зростом, тому я, звичайно, опинився в самому хвості. Підходили хлопці також з інших будиночків за винятком тих трьох, в яких ніхто не мешкав, та восьмого будиночка, який вдень виглядав звичайно, але, коли сонце сідало, починав виблискувати сріблом.
Ми рушили пагорбом угору до павільйону, де містилась трапезна. Сатири, що виходили з луків, приєднувались до нас. Наяди випливали з озера. Ще кілька дівчат з’явилися з-поза дерев — себто я хочу сказати, просто з дерев. Я бачив, як одна з них, років дев’яти-десяти, відокремилась від клена й підстрибом побігла пагорбом угору.
Усього назбиралося близько сотні мешканців табору, кілька дюжин сатирів та дріад із наядами, розбитими на окремі гурти.
У павільйоні довкола мармурових колон яскраво палахкотіли смолоскипи. Центральне вогнище палало в бронзовій жаровні завбільшки з ванну. Кожен із будиночків мав свій власний стіл, накритий білою скатертиною, обрамленою пурпурною смугою.
Чотири столики були порожні, але за тим, що належав одинадцятому будиночку, зібралась купа народу — яблуку ніде впасти. Мені довелося сісти на самісінький край лавки, причому вмоститися вдалося лише наполовину.
Гровера я побачив за дванадцятим столиком разом із містером Д., кількома сатирами та парою пухкеньких білявих карапузів, як дві краплі води схожих на містера Д. Хірон стояв збоку, оскільки місця за обіднім столом для кентавра було явно замало.
Аннабет сиділа за шостим столиком, в оточенні серйозних, з атлетичною статурою молодиків із ясно-золотавим волоссям.
