Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Ми виб’ємо з тебе дух, — заявила Клариса, але око в неї смикнулось. Схоже, вона не була певна, чи варто продовжувати свої погрози. Потім вона обернулась до мене. — А це що за один?

— Персі Джексон, познайомся з Кларисою, дочкою Ареса, — сказала Аннабет.

— Бога… війни, — кліпнув очима я.

— У тебе що — з цим проблеми? — скривилася Клариса.

— Ні, — відповів я, розмірковуючи. — Так ось звідки цей сморід.

— У нас церемонія посвячення новачків, Пріссі, — пробурмотіла Клариса.

— Персі, — виправив я.

— Не має значення. Ходімо покажу.

— Кларисо… — спробувала зупинити її Аннабет.

— А ти стій, де стоїш, задавако.

Аннабет це добряче зачепило, але вона не пішла з нами, та мені й самому не потрібна була її допомога. Я був новенький. Отже, доведеться самому заробляти собі репутацію.

Я віддав Аннабет ріг Мінотавра і зібрався битися, але не встиг і оговтатися, як Клариса схопила мене за шию і потягнула до кам’яної будівлі, в якій я одразу впізнав вбиральню.

Я відбивався руками й ногами. Вже не згадаю, скільки разів у житті мені доводилося битися, але в цієї дівулі Клариси руки були, мов залізні. Вона затягла мене у відділення для дівчат. З одного боку там вишикувались туалетні кабінки, а з іншого — душові. Смерділо там, як у будь-якій громадській вбиральні, і я подумав — наскільки це було можливо, бо Клариса тягла мене за волосся — що коли вже це місце належить богам, то вони могли б подбати про більш пристойний клозет.

Подружки Клариси дружньо реготали, а я намагався сконцентруватися, як у бійці з Мінотавром, але у мене нічого не виходило.

— Ось, будь ласка, герою! Залишки Великої трійці! — виголосила Клариса, підштовхуючи мене до однієї з туалетних кабінок. — Ось так. Мінотавр, мабуть, помер від сміху, бо в тебе такий дурнуватий вигляд.

Її подружки загигикали.

Аннабет стояла в кутку, схиливши голову й роздивляючись свої руки. Клариса кинула мене навколішки і почала вмочувати мою голову в унітаз. Загуркотіли заіржавілі труби та… словом, те, що зазвичай спускають у туалет. Напружуючи шию, я намагався тримати голову вище. Дивлячись на вкриту піною воду, я подумав, що мені не доведеться в неї занурюватись. І таки не довелось.

Далі дещо трапилось. Я відчув напруження шлунку. Каналізаційна мережа здригнулась, труби стали гриміти. Рука Клариси, яка тримала мене за волосся, раптом ослабла. Вода зненацька фонтаном вирвалась з унітазу, і далі пригадую лише те, як мене відкинуло на вимощену кахлями підлогу, а Клариса репетувала десь позаду.

Я підвів голову саме тоді, коли вода, яка вибухнула з унітазу, вдарила Кларисі в обличчя з такою силою, що вона гепнулась на долівку. Струмінь бив, наче з пожежного шлангу, заштовхуючи діваху в душову кабінку.

Клариса намагалась пручатися, її подружки підбігли до неї. Але потім вибухнула й решта туалетів, з яких вирвалось шість чи більше струменів води, які вмить рознесли дівчисьок у камуфляжних куртках, наче сміття.

Щойно вони вилетіли за двері, я відчув, як шлунок заспокоївся, а струмені води так само миттєво щезли.

Уся вбиральня була затоплена. Аннабет теж дісталось, але хоч вона й була геть мокра, проте її не винесло водою з будівлі. Вона стояла на тому самому місці, з жахом втупившись у мене.

Глянувши вниз, я побачив, що сиджу на єдиному сухому місці у цій вбиральні. Піді мною була суха підлога. На мій одяг не впала жодна крапля води. Жодна, уявляєте?

Я підвівся, ноги у мене тремтіли.

— Як це тобі вдалося? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Ми підійшли до виходу. Надворі Клариса та її подружки валялися в багнюці в оточенні інших мешканців табору, які з’юрмилися довкола них, щоб познущатися. Волосся в Клариси прилипло до обличчя. Від її наскрізь мокрої камуфляжної куртки смерділо лайном.

Вона з ненавистю глянула на мене.

— Можеш вважати себе небіжчиком. Стовідсотковим небіжчиком!

Я міг би стриматись, але все-таки сказав:

— Може, сполоснеш ротик туалетною водичкою, Кларисо? Замовкни краще.

Подружкам довелось її відтягувати. Вони потягли Кларису в будиночок номер п’ять, тоді як решта мешканців табору тікали з дороги, щоб не потрапити під удари її ніг, якими вона хвицала на всі боки.

Аннабет не зводила з мене очей. Я не міг уторопати, чи вважає вона мене бевзем, а чи просто сердиться, що змокла через мене.

— То що? — спитав я. — Що ти про все це думаєш?

— Я думаю, що хочу взяти тебе до себе в команду, щоб вибороти прапор.

Глава сьома

МОЯ ВЕЧЕРЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ДИМ

Чутки про пригоду в туалеті розлетілися миттєво. Хоч куди б я вирушив, мешканці табору всюди вказували на мене і щось впівголоса казали про туалетну воду. А може, вони просто дивилися на Аннабет, з якої досі струменіла вода.

Вона показала мені нові місця: кузню, в якій хлопці кували собі мечі, артистичну майстерню, де сатири в поті чола працювали над величезною мармуровою статуєю козлоногого чоловіка, а також стіну для всіх бажаючих здобути навички альпініста — по суті, дві стіни, які, жахливо розхитуючись, руйнувалися, вивергали потоки лави й зіштовхувались, якщо хтось не встигав достатньо швидко видертися нагору.

Нарешті ми повернулись до озера, де вправлялися веслярі на човнах, і звідки стежка завертала до будиночків.

— Мені треба на тренування, — сухо мовила Аннабет. — Вечеря о пів на восьму. Просто пройдеш зі свого будиночка до трапезної.

— Аннабет, я прошу вибачити мене… ну, за те, що сталося в туалеті.

— Та нема за що.

— Я справді не винен.

Вона із сумнівом глянула на мене, і я зрозумів, що все ж таки винен. Я зірвав вентилі в туалеті. Навіть не знаю, як це в мене вийшло. Але туалети були відтепер на моїй совісті. Хтозна, як усе це трапилось. Але наразі мене можна було вважати сантехніком.

— Ти мусиш поговорити з Оракулом, — сказала Аннабет.

— Із ким?

— Не з ким, а з чим. З Оракулом. Я спитаю в Хірона.

Я втупився в озеро, бажаючи, щоб хто-небудь хоч раз сказав мені правду.

Я не чекав, що хтось може дивитися мені в спину, тому серце так і зайшлося, коли я помітив двох дівчаток, які сиділи, схрестивши ноги, неподалік причалу. Вони були вбрані в джинси й лискучі зелені футболки, каштанове волосся вільно маяло на вітру. Вони посміхались і махали мені руками, як старому другові.

Я не знав, що мені робити, тому просто помахав у відповідь.

— Не озивайся до них, — попередила мене