Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Частина друга
Розділ 11. Повернення з потойбіччя
Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.
- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?
- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.
- Але де ж ми й куди нас тягнуть?
- Краще мовчи!
- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.
- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал.
Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.
- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.
Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?
- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?
- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?
- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?
Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.
- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.
- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?
- Зелені можуть все, я фільм бачив.
- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.
- Нічого, аби добре годували.
- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.
Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.
Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.
- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.
Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.
- Адмірале, тут повно книжок!
- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.
Адмірал підвівся й підійшов до Зуба. Очі поволі стали звикати до розсіяного світла, що пробивалося із маленького віконця. Підійшовши ближче, Адмірал намацав ручку дверей.
- Так і є - тюряга. Але замок якийсь не дуже. - Кульгавий став ритися в кишенях.
- Зубе, у тебе є відмичка?
- Аякже! – Повеселів велетень, дістаючи «інструмент» із нагрудної кишені порваної сорочки.
- Давай, спробуємо відкрити!
Адмірал звичним жестом запхнув зігнуту залізячку в замкову щілину. Замок, трохи попручавшись, клацнув і двері відімкнулися. До кімнати влилося свіже повітря.
- Зубе, воля! Що взяли, йолопи зелені? – Кульгавий зробив непристойний жест рукою. - Адмірала голими руками не візьмеш. Біжімо звідси!
Вони чимдуж кинулись вгору по східцях. Зуб ще схватив ікону, яка висіла на стіні перед виходом. На дворі вже сіріло.
- Дурню, покинь, а то нас знову загребуть! - Зуб, із неохотою, поклав здобич у куток на сходи. Вибігаючи, він мало не збив плечем риштування, якими були обставлені стіни. Рештки будівельного сміття й штукатурки посипалися Адміралові прямо на голову, зробивши його, майже, білим.
- Я колись тебе приб’ю! – зло просичав кульгавий бандит.
Вони вийшли на територію монастиря. Старовинні дзвіниці стояли в дерев’яних риштуваннях.
Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.
Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.
- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?
- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.
- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.
- Тоді поспішайте, ваш автобус стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.
- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв
