Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— І ви бажаєте, щоб пророцтво не справдилося?

«Палкіше за все на світі» — подумала королева.

— А чи можна завадити йому справдитися?

— Звісно, можна. Навіть не сумнівайтеся.

— Але як?

— Я певний, ваша милість знають, як.

І вона справді знала. «Я знала від самого початку, — подумала Серсея. — Навіть ще тоді, у наметі. «Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її.»

Але знати, що робити — то одне, а вирішити, як саме — геть інше. Покластися на Хайме вона вже не могла. Раптова хвороба — ото було б щастя, проте боги рідко мали до неї таку ласку. «Який обрати спосіб? Ніж, подушку, келих сердешної погибелі?» Кожен мав свої недоліки. Коли уві сні помирає кволий старий, ніхто не згадує про його смерть вдруге. Але якщо мертвою в ліжку знайдуть шістнадцятирічну дівчину, незручних питань не уникнути. Окрім того, Маргерія ніколи не спала сама. Навіть після смертельного поранення пана Лораса її вдень і вночі оточувало вдосталь мечів.

«Але ж мечі гострі з обох сторін. Ті самі люди, що її охороняють, можуть стати причиною її падіння.» Докази мають бути такі беззаперечні, щоб навіть власний панотець Маргерії не мав вибору, крім погодитися на її страту. Але це справа нелегка. «Її коханці нізащо не зізнаються, бо розуміють, що полетять і їхні голови теж. Якщо тільки…»

Наступного дня королева натрапила у дворі на Озмунда Кіптюга. Той саме вправлявся у двобої проти одного з Рожвинових близнюків. Котрого саме — вона не знала, бо ніколи не вміла їх розрізняти. Трохи подивившись на мерехтіння мечів, Серсея відкликала пана Озмунда убік.

— Нумо прогуляймося, — мовила вона. — Скажіть мені правду, без отих ваших нудних вихвалянь, що кожен Кіптюг вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато залежить. Отже, ваш брат Озней. Чи вправний він з мечем?

— Вправний. Ви ж бачили. Не такий дужий, як я чи Озфрид, але спритний нівроку. Заріже — оком не встигнете змигнути.

— Якби дійшло до справи… чи переміг би він пана Бороса Блаунта?

— Бороса Бульку? — реготнув пан Озмунд. — Скільки тому пухиреві років? Сорок? П’ятдесят? З ранку і до обіду ходить п’яний, а коли і протверезіє, то сало ж нікуди не подіне. Якщо той черевань колись мав смак до битви, то давно втратив. Авжеж, ваша милосте, якщо пана Бороса треба прибрати, Озней впорається залюбки. А в чому справа? Борос скоїв якусь зраду?

— Ні, не скоїв, — відповіла королева.

«Її скоїв Озней.»

Брієнна

На перший труп вони натрапили за версту чи дві від перехрестя.

Труп теліпався на гілці мертвого дерева, чий зчорнілий стовбур досі ніс на собі позначки блискавки, яка його вбила. Гайвороння вовтузилося коло обличчя повішеного, вовки добряче почастувалися ногами, що майже сягали землі: самі лише кістки та подерті ганчірки висіли нижче колін… а ще — один покусаний черевик, укритий брудом та пліснявою.

— Що це в нього у роті? — спитав Подрік.

Брієнна зціпила зуби і примусила себе роздивитися. Обличчя мерця було сіро-зелене, бридке і зловісне, рот — розтулений і чимось напханий. Хтось забив між зуби шибеника гострокутний білий камінь… або не камінь, а…

— Шматок солі, — мовив септон Мерібальд.

За два десятки сажнів подорожні знайшли другий труп. Цей падложери стягли на землю, і те, що від нього лишилося, було розкидане навкруги попід мотузкою, закинутою на гілля в’язу. Брієнна проминула б його, не помітивши, якби Пес не вловив сморід і не потрусив у бур’яни принюхатися.

— Що там у тебе, Песику?

Пан Гайл зупинив коня, зліз на землю, закрокував за собакою і повернувся з шоломцем, де зберігся череп покійного, обліплений жуками та хробаками.

— Добряче залізо! — оголосив він. — І не надто побите, хоча лев разом з ним втратив голову. Гей, Поде, шолома хочеш?

— Цього не хочу. В ньому хробаки.

— Хробаків можна вимити, хлопче. Ти такий перебірливий, наче панянка.

Брієнна похмуро зиркнула на лицаря.

— Він йому завеликий.

— Та нічого, виросте!

— Не хочу я його, — вперто повторив Подрік.

Пан Гайл знизав плечима і викинув шолома з левом на маківці назад у бур’яни. Пес гавкнув і задер лапу на дерево.

Далі дорогою жодні півсотні сажнів не обходилися без нового трупа. Вони висіли на ясенах і вільхах, буках і березах, модринах і в’язах, старих сивих вербах та статечних каштанах. Кожен мав на шиї ретельно зав’язаний зашморг конопляної мотузки, кожному в рота був запханий шмат солі. Хтось мав на собі сіру кирею, хтось — синю чи кармазинову, та під дощем і сонцем вони вже так вицвіли, що й не різнилися поміж себе. Інші мали нашиті на грудях значки; Брієнна побачила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когутів, вепрячу голову, з півдесятка тризубів. «Утікачі, — зрозуміла вона, — набрід з десятку різних рушень і затяг, послід вельможних князів на чужій землі.»

Деякі з мерців були лисі, інші — бородаті, хтось молодий, хтось старий; були високі, були опецькуваті, були худі, а були й огрядні. Набряклі у смерті, з подзьобаними зогнилими обличчями, вони всі здавалися однаковими. «Під шибеницею всі люди — браття.» Брієнна десь таке читала, хоча не пригадувала, в якій саме книжці.

Те, що кожен з них мав зрозуміти рано чи пізно, першим висловив уголос пан Гайл Добич.

— Це наскочники на Солепанву.

— Хай Батько на небі судить їх якнайсуворіше, — похмуро проказав Мерібальд, якому підстаркуватий міський септон був добрим приятелем.

Проте Брієнну турбувало не стільки те, хто вони були, скільки хто їх повісив. Зашморгові віддавали перевагу Берік Дондаріон та його розбійна зграя — так подейкували на дорогах і в корчмах. А коли так, князь-блискавка мав никати десь неподалік.

Раптом гавкнув Пес; септон Мерібальд роззирнувся і спохмурнів.

— Чи не пожвавити нам крок? Сонце скоро сяде, а трупи — не найкраще товариство проти ночі. За життя ці люди були небезпечними слугами пітьми. Маю сумнів, що смерть їх покращила.

— Дозвольте не погодитися, — заперечив пан Гайл. — Це якраз такі хлоп’ята, яких добра страта дуже покращує.

Все ж він дав