Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Цікаво, але не більше. Хоча те, що са-оріотська імперія тепер — рай для чорних магів, слід тримати в голові. Між іншим, вони там дуже непогано жили, а мою майбутню вежу можна оформити не лише сріблом…
— Ти мене слухаєш?
— Га? — Дійсно, відволікся щось. — А я тут при чому?
Чарак стиснув губи, але лаятися не став. Він очевидно пробує мене до чогось підштовхнути; зрозуміти б ще, до чого.
— Якщо Чудесники реалізують свій план, всі чорні опиняться під загрозою! Переслідування не оминуть нікого, особливо, якщо їх очолять колишні сектанти.
Для мене це означало лише «добрий вечір, Краухарде». Потіснити чорних на моїй туманній батьківщині не вдавалося ніколи і нікому. Інша справа, що не всі там виживають…
— Я правильно зрозумів, що «нагляд» їм все зіпсував? Молодці, добре працюють хлопаки!
Хай і далі діють в тому ж дусі.
Чарак помовчав, збираючись з думками.
— Вони не все знають.
— Так розкажіть їм!
— Серед чиновників можуть виявитися агенти секти.
— Тоді не кажіть їм нічого! Думаю, вони і самі у всьому розберуться.
Чарак сердито засопів. Цікаво, чого ж він все-таки від мене хоче?
— Те, що ми повідомимо їм про древні амулети, вимагатиме негайної дії. На діло все-одно пошлють тебе, як єдиного реального некроманта в більш-менш пристійній фізичній формі. Ти надаш перевагу тому, щоби дочекатися наказу?
А ось це він даремно сказав. І по моїй фізичній формі даремно проїхався: я, між іншим, через них здоров’я втратив!
— Абсолютно вірно. За виконання наказу мені заплатять гроші. Це — по-перше, а по-друге, вони нічого не зможуть мені наказати, я більше не працюю в НЗАМПІС.
Десь поряд ворухнулося чуже Джерело. Злиться, злиться старий, заледве тримає себе в руках. Думав, прийде і буде вертіти молодим щеням, як заманеться. Я прикликав Силу, практично не приховуючи, відкрив канал Джерела на всю потужність. Маю право! Мій дім оточений периметрами на шість шарів глибини, навіть якщо ми влаштуємо тут дуель за всіма правилами, амулети інструментального контролю не ворухнуться, а за те, чого «нагляд» не знає, покарати не зможуть.
Старому не варто було приходити до мене самому.
Чарак сидів, не ворушачись, хвилин п’ять. Справа навіть не в силі Джерела (вона у нас більш-менш однакова), а в стилі навчання. Старець міг бути скільки завгодно хорошим некромантом, але бойовий маг з нього так собі, інакше він би не втік з Редстона через якийсь дурний замах. А мене вчив сам Едан Сатал, Чарак не міг цього не знати. Нарешті, я змилостивився і відпустив Силу.
— Я розумію твої почуття, — в голосі старого некроманта не було і тіні емоцій, він став чимось схожим на Ларкеса з його ляльковою мімікою. — Твоє життя було піддане небезпеці, ти незадоволений. Якась угода неможлива до того часу, поки тобі не виплатять борг. Що ти запропонуєш в якості вири?
Я криво посміхнувся. Це була його остання помилка.
— Ось моя вира — я не хочу більше нікого з вас бачити! Ніколи.
— Це немудро, сподіваюся, ти передумаєш і запропонуєш щось інше. Я зачекаю.
Чарак встав і вийшов, не прощаючись, залишивши свої різнобарвні малюнки на столі. Якщо він таким чином намагався посіяти в моїй душі тінь сумніву, то намарно. Був би я гірше вихованим, ще би плюнув йому вслід. Схемки, однак, не викинув, з причини природної краухардської скупості, натомість, акуратно склав і запхав їх у щоденник (треба буде оформити там спеціальну кишеньку для таких от сувенірів).
Не знаю, на що розраховував старий, коли приходив до мене: ідея змусити чорного працювати задарма — тема для анекдотів. Може, він думав, що на слово «Чудесники» я виконаю команду «кусь»? Звідкіля йому знати, наскільки жахливою була моя помста за замах в Фінкауні? Для сектантів нема нічого гіршого, ніж живцем попасти в лапи НЗАМПІС, а їх ватажок досі бачить гігантських мурáх, де можна, і не можна. Чи Чарак розраховував на авторитет вчителя? Так я у нього в учнях проходив два місяці, не більше, який тут може бути авторитет?
Від душі плюнувши на дивного відвідувача, я зайнявся своїми справами, благо, їх у мене було до біса. Всякі там древні амулети вкупі з Чудесниками і Білим Халаком махом вивітрилися з голови. Я щиро вважав, що після тих пригод, якими супроводжувалася моя служба в НЗАМПІС, кожен чорний маг має право жити спокійно якщо не до кінця своїх днів, то дуже і дуже довго. Власне, так би все і сталося, не будь у дурних сектантів своєї думки на цю тему.
Зима пройшла тихо. Наближався момент істини — час було вирішувати, чи мають розробки Йогана право на життя.
В той день я з самого ранку возився біля резервуарів — хотів переконатися, що їжачки не прогризуть бетонне ложе наскрізь. Виключно енергійні сволоцюги! Свердлити вони не свердлять, тут Йоган загнув, а от шкребуть невтомно, занурюючись в будь-яку тверду основу з невідворотністю розплавленої праски на кризі. Сподіваюся, в наступному поколінні наш природник умудриться нав’язати їм почуття смаку. Весняне сонечко прогріло воду, мешканці ставків ожили, і гора каменів в робочому басейні почала стрімко опадати. Ще тиждень, і можна буде зливати реагент для оцінки ефективності каскаду.
Коли з боку садиби почувся голосний бабах, я здригнувся: надто вже звук нагадував вибух в недоброї пам’яті шахті, хіба лише камені не гриміли. Чим вони там займаються без мене? Над дахами піднялася хмара чорного диму. Подумки уявивши всі можливі причину шуму, я плюнув на їжаків і вирушив виясняти, в чому справа.
Блищали уламки вибитих шибок, майже коло самого будинку в землю увіткнулася перекошена мотоциклетна рама. В повітрі хмарою висів чадний сморід горілого м’яса і паленої ґуми. Полум’я мляво лизало обтягнутий каучуком обідок колеса, навколо валялися шматки обгорілої плоті і, якось абсолютно недоречно, емальована мидниця з орнаментом із зайчиків. Дорогою з ревом віддалялася вантажівка на широких шинах, на яких лише і можна пересуватися в непролазній весняній суесонській грязюці.
Я тупо намагався усвідомити, що сталося. Першим ділом очі намацали Полака і Йогана. Білий тримався добре. Мчати за цілителями не треба — у мене з
