Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 31

А яка на перший погляд блискуча була ідея — прикинутися мертвим!

На стадії обговорення план виглядав ідеально, але чим далі, тим більше я розумів сумніви Йогана у моїй здатності його реалізувати насправді. Власне, видати розірване на клапті тіло за моє було зовсім нескладно: залишкова аура зомбі була дуже схожою на ауру господаря. Однак сам я, живий і неушкоджений, повинен був зникнути без сліду.

— Ти розумієш, що відслідкувати шлях чорного не так уже і складно? Вас мало, ви кидаєтеся в очі. Елементарне опитування вокзальних службовців виявить дивного мандрівника, а в такому ділі достатньо буде і підозри. Спроба добратися до багатолюдного міста, не використовуючи колію, залишить ще більше хвостів, якщо лише ти не почнеш прибирати свідків.

Оспорювати доводи Йогана було складно. Білі, вони, якщо вже починають мислити, виявляються до противного раціональними.

— А якщо мені замаскуватися під просто людину?

Наш природник стисну губи і заперечливо закрутив головою.

— Не піде! Звичайних людей багато, і деякі речі вони відчувають не гірше за тих же емпатів. П’ять хвилин спілкування — і оточенню стане зрозуміло, що з тобою щось не так, на найближчій станції жандарми попросять у тебе документи.

Прокляття! Невже мені доведеться вибиратися із Суессона пішки, ночуючи на землі і харчуючись мишами? Та я після першого же дощу замерзну на смерть! От же ж невдача.

— Може, послати мене посилкою?

— Сам зрозумів, що сказав?

Я глибоко задумався. Передчуття біди не відпускало, а мені не хотілося платити за нехтування ним так само дорого, як за невдалий ритуал. Я повинен був пробратися через Суессон і Вендел невидимцем, на дивацтва якого ніхто не зверне уваги. Моє серце калатнуло, я ковтнув, зітхнув і лише з другої спроби зміг вимовити:

— Чуєш, а під білого мене замаскувати вийде?

Ідея була настільки безумною, що могла і спрацювати, але для її реалізації потрібна була допомога. Тим більше, що час підганяв.

По-перше, одяг. Тепер на мені були запасні штани Полака — не позбавлені зручності, але виглядали вони абсолютно похабно (небесно-блакитні штани з цупкої лляної тканини, досить вільного покрою). Йоган пожертвував теплий вручну зв’язаний светр (враховуючи, що білий був на півголови вищим за мене, я тонув в обновці, як в дамській сукні). Поношену куртку віддав Чвертка, який від мого нового вигляду трохи припух.

Але цього було мало. Мені обезбарвили волосся, не до білого, а до гидко-рудого кольору, що дозволило носити привезені з Михандрова бутси навіть з деяким піжонством. На більше часу не було — тут якраз повернувся Рон. Ще можна було пояснити, чому Йоган з Полаком не побігли за допомогою (ніжками тою ж дорогою, якою поїхали зловмисники), але, якщо Чвертка одразу не помчить за жандармами, можуть з’явитися непотрібні запитання. Я спішно написав довіреність на своє майно, датоване заднім числом (довелося переписувати: Рон нервував і двічі помилявся з датою), Йоган забабахав на коліні амулет, який якось-такось імітував неініційоване біле Джерело, і вдягнув його на мене з сакраментальною фразою:

— Нічого у тебе не вийде!

А то я без нього не знаю!!! Головне — до великого міста дотягнути, а ще краще — до Редстона. Там Ларкес, нехай допомагає. Ясно, що саме через співробітництво з НЗАМПІС я втрапив у таку халепу. Будь-який чорний не мав би на моєму місці жодного шансу, вся надія була на те, що спогади, колись навіяні Шерехом, мали хоча б віддалений зв’язок з реальністю. Просто неймовірно, як може змінити долю одна-єдина тварюка!

Макса довелося залишати в домі повішеника. Я почухав пса-зомбі за вухами і понадіявся, що полковник Райк за ним пригляне. Чистильник напевне відчує якусь капость, але інтуїцію до справи не прив’яжеш, і він мовчатиме. Може, навіть порадить шефові Брайєну не надто наполегливо шукати.

Рон висадив мене на повороті дороги, яка вела до роз’їзду Вузлова, і тепер я молився усім богам і предкам, щоби хтось із підлеглих Райка не побачив мене в такому вигляді. Вони не тільки упізнають мене, але ще і засміють! Після цього ніякі асасини не потрібні: залишиться лише самому на себе руки накласти. Все моє єстество терзалося від незносного сорому, тому, коли на пероні якийсь чолов’яга зачепив мене мішком, я просто не зумів моментально відреагувати. Нахаба навіть не зупинився!

Ось тут мені і стала зрозуміла причина скепсису Йогана.

Пропхавшись у вагона і влаштувавшись у кутку, я став терміново згадувати усі випадки спілкування з білими. Ні, їх не лають і не б’ють, їх мовчки відсовують набік, не очікуючи заперечень. Просять про послугу, не розраховуючи на відмову. В суспільстві, більш жорстокому, ніж нинішнє, вони могли розраховувати лише на положення дервішів і волоцюг, в крайньому випадку — монахів-жебраків. Чи може чорний зобразити щось подібне?

Чорний — ні, а некромант — може!

Всі вісім годин я медитував, намагаючись створити певну матрицю, з допомогою якої буду дивитися на світ. Тільки споглядати і більше анічогісінько не робити. Прийшов Шерех, розібрався в моїх заняттях і поспівчував. Зрозумійте мене вірно: якщо нежить починає шкодувати мага, це справляє не найприємніше враження.

Коли я добрався до місця першої пересадки, виявилося, що світ для білих не просто виглядає інакшим, він і є інакшим. Ніколи б не подумав, що сидіння на лавиці, вдень, у всіх на очах, може створити людині проблеми! Все просто: я вияснив розклад, придбав квиток на потрібний потяг, а заодно величезну паляницю з м’ясом (не надто характерна для білих їжа). Вокзал в районному центрі не дуже перевищував розмірами Вузлову, але народ бігав, метушився, а мені хотілося ненадовго розслабитися. Я пішов на дальній кінець перону, влаштувався на самотній лавиці і приготувався спокійно перекусити. З’їсти вдалося лише половину.

— Гей! Це наша лавиця. На ній сидіти лише за гроші можна.

Ну що таке, хвилинки спокійно відпочити не дадуть! Думаю, мій