Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 29

Зима в Суессоні видалася сухою і холодною. Закам’яніла земля шурхотіла під колесами, подих моментально перетворювався на іній, а промерзлий бур’ян печально стовбурчився вздовж дороги. Я старанно виконував обов’язки державного алхіміка і потихеньку набирав вагу (що було не зайвим: після повернення з затягнутого відрядження Чвертка мене навіть не одразу впізнав). Підлеглі Райка, зробивши спробу відновити знайомство, від мого виду виконали фігуру «еге» і більше не з’являлися. Тихе життя провінційного мага.

Добре.

НЗАМПІС розірвав мій контракт, зімітувавши, так би мовити, добру волю. В зв’язку з цим компенсація, виплачена за події в Фінкауні, була майже символічною. Прокляті рабовласники, можна подумати, що я в них свободу викупити хотів! Скориставшись тим, що у мене не було настрою лаятися, обібрали до нитки. На що лише не підеш заради того, щоби не бачити нахабної пики улюбленого вчителя.

Думаєте, так все і закінчилося? Ні фіга подібного! Без мене контора пропрацювала рівно півроку, а в березні через найнепролазнішу грязюку до будинку повішеника прорвалися дві армійських вантажівки (для того, щоби розгледіти, які написи ховала під собою жирна суесонська глина, їх довелося би втопити в ставку цілком). Те, що хтось їде, я, природньо, знав, але особливої цікавості не відчував — хіба мало на світі психів. З дому мене виманив басовитий вимогливий гудок — перша вантажівка стояла, тицьнувшись бампером в ворота садиби. З кабіни звісився чолов’яга в польовій армійській формі і роздивлявся несподівану перешкоду.

Я навіть з ґанку не зійшов. Хай хоч оббібікаються! До цеї публіки на відстань файєрбола підходити не можна — моментально впряжуть. Нічого, пошумлять і поїдуть.

З кузова першої вантажівки вискочили двоє здоровил, махом перестрибнувши паркан і взявшись діловито скидувати з воріт засуви.

І ось тут раптом відновлення моєї особи сталося до кінця — від обурення мене мало шляк не трафив.

— А ну, назад! Повертай назад! Вимітайтеся звідси!!!

Думаєте, мене хоч хтось послухав? Вантажівки вже заїхали на подвір’я. Високі бійці почали витягувати з кузова першої вантажівки довгий важкий ящих з чимось, що глухо постукувало всередині, а з кабіни другого вискочив знайомий мені ще з Хо-Каргу клерк Деніс і заметушився.

— Рахую до трьох і починаю бити!

— Але, майстре Тангор…

— Ніяких!

Деніс сплеснув долонями:

— Все ж пропадає!!!

Бійці відкрили кришку ящика.

Дійсно, пропадає. До міцної дерев’яної рами було прикручене вже знайоме мені тіло. Виглядав зомбі хріново: шкіра висохла і розтріскалася, очі впали, та і колір… В магічному плані його життєві меридіани виглядали як поторочені мотузки, видно, нікому з доступних в «нагляді» магів не вистачало сил обновити їх цілковито (ось чому я нікому не залишаю Макса надовго).

— Що це?

От лише Йогана тут не вистачало.

— Зомбі! — з похмурою прямотою оголосив я, насолоджуючись секундною розгубленістю прибульців. — Людський.

Білий бочком підкрався до ящика і з хворобливою цікавістю зазирнув досередини.

— А… з ним все в порядку?

Дивне запитання. Особливо, стосовно мерця.

— Ні. А ну, відвернися.

Йоган слухняно закрив очі і обхопив голову руками: закриватися від чорної магії він навчився добре.

Я скрипнув зубами і пройшовся по реанімуючих закляттях, повертаючи їм первісний вигляд.

— Тепер в порядку.

Зомбі несподівано обм’як в ящику. Я зрозумів природу тих дивних поштовхів — мертвяк бився в конвульсіях. Треба ж, небіжчика, і того довели…

— А тепер — геть!

Я готувався до того, що тепер доведеться гнати їх в шию по одному, але тут Деніс завдав підлого удару — став апелювати до білого мага.

— Розумієте, зомбі — це був змушений захід. Майстер Тангор постраждав в результаті диверсії, і ворожу енергію потрібно було кудись діти. Самі підтримувати цю істоту ми не в стані. Залишається — спалити.

Йогана пересмикнуло.

— Томасе, але ж воно мислить!!!

— Ти звідки знаєш?

— Я бачу!

Тьху! Випало ж йому вилізти зі своєї лабораторії саме зараз. Я-то думав, що нежиті викликають у білих непереборний жах. З іншого боку, до Макса Йоган швидко звик, а Чарак не раз натякав, що зомбі — своєрідні трансмайстри. Тепер, якщо на його очах я приречу мертвяка на… гм… смерть, то ми полаємося, і мої чудові плани стосовно рудних бактерій підуть псу під хвіст.

— Це ж зомбі! Чудовисько! — пробував я нарозумити Йогана.

— В ньому є душа! — вперся білий.

Не знаю вже, що він там розгледів в гнилому трупі, — не сильний я в білій магії.

— Ми заплатимо, — вставив свої дві копійки Деніс.

— Скільки? — не втримався я.

Зійшлися на подвійній ціні. Чую, пошкодую я про свою доброту, сильно пошкодую! Що найпротивніше: зі слів Деніса, небіжчик нічого про своє минуле життя не пам’ятав (або робив вигляд, що не пам’ятає). Мабуть, наші з Шерехом зусилля таки завдали пробудженій свідомості якоїсь шкоди. На мій погляд, спроба його збереги була продиктована виключно дрібничковістю — начальство не хотіло втрачати таку дивовижу.

Закривати мертвяка в стодолі видалося мені безглуздим — все одно Йоган туди залізе.