Буря Мечів - Джордж Мартін
— Його спадкоємець не впорався,— провів Роб рукою по шорсткому обвітреному каменю.— Я сподівався лишити Джейн уже з дитиною... ми старалися, але я не певен...
— З першого разу не завжди виходить...— («А от з тобою вийшло»).— Ба навіть з сотого. Ти ще зовсім юний.
— Юний, але ж король,— озвався він.— А королю потрібен спадкоємець. Якщо в наступній битві я помру, королівство не має померти зі мною. По лінії наступництва далі йде Санса, отож і Вічнозим, і Північ відійдуть їй,— він стиснув губи.— Їй та її чоловікові. Тиріону Ланістеру. А цього я допустити не можу. І не допущу. Карлик ніколи не отримає Півночі.
— Не отримає,— погодилася Кетлін.— Тому тобі потрібно оголосити іншого спадкоємця — на той період, поки Джейн не народить тобі сина,— вона хвильку поміркувала.— Твій дід по татовій лінії не мав ні братів, ні сестер, а от дідовий батько мав сестру, яка вийшла за меншого сина лорда Реймара Ройса з молодшої гілки. У них було троє дочок, всі вони одружилися з лордійчуками з Видолу. Одна з Вейнвудом, друга з Корбреєм, це точно. Найменша... напевно, з Темплтоном, але...
— Мамо,— сказав Роб різкувато.— Ти дещо забула. У мого батька було четверо синів.
Кетлін нічого не забула — просто не хотіла про це думати, але довелося.
— Сноу — не Старк.
— Джон — більший Старк, ніж який-небудь лордійчук з Видолу, який в очі не бачив Вічнозиму.
— Джон — побратим Нічної варти, він присягався не брати дружини й не мати землі. Той, хто вбирається в чорне, служить до кінця життя.
— Так само, як і лицарі королівської варти. Але це не зупинило Ланістерів, коли вони вирішили позбавити білих плащів сера Баристана Селмі й сера Бороса Блаунта, які були вже непотрібні. Якщо я відішлю у Варту замість Джона сотню людей, закладаюся, там обов’язково знайдеться спосіб звільнити його від обітниці.
«А він твердо вирішив». Кетлін добре знала, який упертий буває син.
— Байстрюк не може бути спадкоємцем.
— Допоки не узаконений королівським декретом,— мовив Роб.— А таких прецедентів більше, ніж прецедентів звільнення побратима Варти від обітниці.
— Прецеденти! — гірко мовила Кетлін.— Так, Ейгон Четвертий на смертному ложі офіційно визнав усіх своїх незаконних синів. А скільки болю, горя, воєн і убивств це породило? Знаю, ти віриш у Джона. Та чи віриш ти у його майбутніх синів? Чи їхніх синів? Нащадки Чорнопломеня не давали спокійно жити п’ятьом поколінням Таргарієнів, поки Баристан Безстрашний не вбив останнього з них на Східцях. Якщо ти легітимізуєш Джона, знову зробити з нього байстрюка вже не вдасться. Якщо він одружиться й матиме дітей, жоден з твоїх із Джейн синів уже ніколи не буде в безпеці.
— Джон ніколи не скривдить моїх синів.
— Як Теон Грейджой ніколи б не скривдив Брана чи Рикона?
Сіровій, вищиривши зуби, стрибнув на гробницю короля Тристифера. Робове обличчя стало холодним.
— Це жорстоко й несправедливо. Джон не Теон.
— Це ти так сподіваєшся. А про сестер ти подумав? Як щодо їхніх прав? Я згодна, Північ не повинна перейти Куцю, але як же ж Арія? За законом наступна — вона... твоя рідна сестра, законнороджена...
— ...тільки мертва. Ніхто не бачив Арію й не чув про неї з того самого дня, як батькові відрубали голову. Навіщо ти себе обманюєш? Арії немає, як Брана й Рикона, та й Сансу вб’ють, щойно Куць отримає від неї дитину. Джон — єдиний брат, що в мене лишився. Тому, якщо я помру без спадкоємця, я хочу, щоб саме він став королем на Півночі. Я сподівався, ти підтримаєш мій вибір.
— Я не можу,— сказала Кетлін.— У будь-чому іншому — так, Робе. В усьому. Але не в цьому... цьому безрозсудстві. І не проси.
— Мені й не потрібно. Я — король,— Роб розвернувся й пішов геть, і Сіровій, стрибнувши з могили, побіг за ним.
«Що я накоїла? — втомлено подумала Кетлін, стоячи самотиною біля гробниці Тристифера.— Спочатку розсердила Едмура, тепер Роба, але я просто сказала правду! Чи чоловіки такі слабенькі, що не можуть її чути?» Вона б і розплакалася, але за неї це зробило небо. Тож лишалося тільки повертатися до себе в намет і мовчки сидіти там.
У наступні дні Роб був повсюди, де тільки можна: виїздив у авангарді разом з Великим Джоном, їздив на розвідку з Сіровієм, навідувався до Робіна Флінта в ар’єргард. Вояки з гордістю казали, що він перший прокидається на зорі й останній уночі лягає спати, а от Кетлін хвилювалася, чи він узагалі колись спить. «Він уже худий і голодний, як його деривовк».
— Міледі,— одного ранку заговорила до неї Мейдж Мормонт, коли вони їхали під невпинним дощем,— ви така похмура! Щось негаразд?
«Мій лорд-чоловік помер, і батько теж. Двох моїх синів закатрупили, мою дочку віддали віроломному карлику, щоб народжувала йому мерзенних дітей, друга моя дочка пропала та, швидше за все, давно загинула, а останній мій син і мій єдиний брат обидва на мене гніваються. Що ще може бути негаразд?» Але таку правду леді Мейдж навряд чи хоче почути.
— Лихий дощ,— натомість сказала Кетлін.— Ми стільки вже настраждалися, а попереду ще більше небезпек і горя. Їх ми маємо зустріти безстрашно, сурмлячи в сурми й розмаявши прапори. Але цей дощ причавлює нас. Мокрі прапори обвисли, а вояки скоцюбилися під плащами й майже не перемовляються. Цей лихий дощ охолоджує серця, в той час як нам потрібно, щоб вони горіли.
Дейсі Мормонт поглянула на небо.
— Ліпше вже мене хай поливає водою, ніж стрілами.
Кетлін не змогла стримати усмішки.
— Боюся, ви хоробріша за мене. Всі жінки у вас на
