Буря Мечів - Джордж Мартін

— Міледі,— нарешті мовив Нед,— у вас же є незаконний брат... Джон Сноу?

— Він у Нічній варті, на Стіні.

«Може, мені слід було б їхати на Стіну, а не в Річкорин. Джон би точно не переймався через те, кого я вбила чи як часто я чешу коси...»

— Ми з Джоном дуже схожі, хоч він і байстрюк. Він любив куйовдити мені волосся й називав мене «сестричкою»...— Арія більше за всіх скучила саме за Джоном. Від самого його імені їй стало журно.— А ти звідки його знаєш?

— Він — мій молочний брат.

— Брат? — Арія не зрозуміла.— Але ж ти з Дорну! Як ви з Джоном можете бути кревними?

— Ми молочні брати. А не кревні. В моєї леді-матері, коли я народився, пропало молоко, тож мене годувала Вілла.

— Хто така Вілла? — зовсім заплуталася Арія.

— Мати Джона Сноу. Він тобі не розповідав? Вона в нас багато років служила. Ще коли мене й на світі не було.

— Джон матері не знав. Навіть її імені,— Арія кинула на Неда сторожкий погляд.— А ти її знаєш? Справді? — (А він з мене не глузує?) — Якщо брешеш, я тобі в пику дам.

— Вілла була моєю мамкою,— повторив хлопець серйозно.— Присягаюся честю свого дому.

— А в тебе є дім? — (Ну й дурницю впорола! Якщо він зброєносець, у нього, звісно, є дім).— А з якого ти дому?

— Міледі? — збентежився Нед.— Я — Едрик Дейн, ло... лорд Зорепаду.

Десь позаду застогнав Гендрі.

— Лорди й леді,— буркнув він з відразою.

Арія на ходу зірвала з гілки побабчену кислицю й пожбурила в нього; яблучко відскочило від його тупої бугаїної довбешки.

— Ай! — скрикнув він.— Боляче! — він помацав над оком.— Що це за леді, яка шпурляє кислицями в людей?

— Нехороша,— сказала Арія, уже розкаявшись. Вона знов повернулася до Неда.— Перепрошу, що не знала, хто ви. Мілорде.

— Даруйте, міледі, я сам винен,— дуже ввічливо озвався він.

«То в Джона є матір. Вілла, її звати Вілла». Треба запам’ятати, щоб розповісти йому, коли наступного разу Арія з ним побачиться. Цікаво, а він ще зватиме її «сестричкою»? «Я ж уже не маленька. Буде мене по-іншому звати?» Може, з Річкорину їй вдасться послати Джонові листа — написати йому те, що їй розповів Нед Дейн.

— А був же Артур Дейн,— пригадала вона.— На прізвисько Ранковий Меч.

— Мій батько був старшим братом сера Артура. Леді Ашара — моя тітка. Але я її ніколи не бачив. Коли мене й на світі не було, вона кинулася в море з верхівки Біломурого Меча.

— Навіщо вона так учинила? — здригнулася Арія.

Нед глянув на неї насторожено. Може, побоювався, що вона і в нього чимось пожбурить.

— А батько ніколи вам про неї не розповідав? — запитав він.— Про леді Ашару Дейн Зорепадську?

— Ні. А вони були знайомі?

— Ще до того, як Роберт став королем. Вона познайомилася з твоїм батьком і його братами в Гаренхолі в рік оманливої весни.

— О! — Арія не знала, що ще сказати.— То чого вона стрибнула в море?

— Бо їй розбили серце.

Санса б тут зітхнула і пролила сльозинку за справжнє кохання, та Арія подумала: ну й дурна! Тільки Недові вона такого сказати не могла — не про його тітку.

— І хто його розбив?

— Мабуть, не моя справа...— завагався він.

— Кажи вже.

Він ніяково подивився на неї.

— Моя тітка Алирія каже, що в Гаренхолі твій батько і леді Ашара закохалися...

— Не може бути! Він кохав мою леді-матір.

— Певен, так і було, міледі, але...

— Він кохав її єдину.

— То, значить, того вашого байстрюка він під капустою знайшов,— сказав ззаду Гендрі. Арія пожаліла, що нема під рукою ще однієї кислиці.

— Батько був чесний,— сердито сказала вона.— І взагалі, ми не до тебе говорили! Може, вернешся у Скельний Септ і дзвонитимеш у дурнуваті дзвіночки тої дівчини?

Але Гендрі не звернув уваги.

— Принаймні твій батько сам ростив свого байстрюка, на відміну від мого. Я-бо навіть імені татового не знаю. Можу закластися, якийсь пияк був, як і решта тих, кого мамця з пивниці додому тягала. Щоразу як вона сердилася на мене, то казала: «Був би тут батько, він би тебе віддубасив». Ось і все, що я про нього знаю,— сплюнув Гендрі.— Ну, був би він тут, може, це я б його віддубасив. Але він помер, я так розумію, і твій батько теж помер, то хіба не байдуже, з ким він спав?

Але Арії було небайдуже, хоч вона й не могла сказати чому. Нед намагався вибачитися, що засмутив її, але вона й чути нічого не хотіла. Підбила коня п’ятами під боки та втекла від них обох. За кілька ярдів попереду їхав Ангай Лучник. Порівнявшись із ним, вона спитала:

— Дорняни всі брешуть, правда?

— Славляться цим,— широко посміхнувся стрілець.— Щоправда, вони те саме кажуть про нас, прикордонних, отож і вирішуй. А що знов не так? Нед — гарний хлопчина...

— Він — дурний брехун! — Арія з’їхала зі стежки, перестрибнула гнилу колоду, з плюскотом перетнула струмок, не звертаючи уваги на крики розбійників їй навздогін. «Щось мені ще хочуть набрехати». Вона подумувала взагалі від них утекти, та їх було забагато, і знають вони ці місця надто добре. Тож який сенс тікати, якщо тебе все одно піймають?

Урешті-решт її наздогнав Гарвін.

— І куди це ви зібралися, міледі? Не можна віддалятися. Тут вовки в лісах, ба й дещо гірше.

— А я не боюся,— відтяла вона.— Той малий Нед сказав...

— Ой, та він мені розповів. Леді Ашара Дейн! Стара історія. Я її колись чув у Вічнозимі, як був не старший за вас,— він твердо взяв її коня за вуздечку й розвернув.— Не думаю, що це правда. Та якщо й так, що з того? Коли Нед познайомився з тою дорнською леді, ще живий був його брат Брандон, це він був заручений з леді Кетлін, тож честі вашого батька це не плямує. Ніде так не розпалюється кров, як на турнірі, тож, може, вночі в наметі вони і прошепотіли одне одному кілька