Буря Мечів - Джордж Мартін
«Привиди,— пригадала вона.— На Стрімкому Серці водяться привиди».
На вершині пагорба розпалили велике багаття, й поряд з ним усівся, схрестивши ноги, Торос Мирський, так пильно вдивляючись у полум’я, наче більше нічого на світі не існувало.
— Що це він робить? — запитала Арія Неда.
— Іноді він бачить у полум’ї всіляке різне,— пояснив зброєносець.— Минуле. Майбутнє. Те, що відбувається десь далеко.
Арія примружилася на вогонь: ану як розгледить у полум’ї те, що бачить червоний жрець,— та в неї лише засльозилися очі, тож довелося відвернутися. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем.
— А ви направду бачите майбутнє? — зненацька поцікавився він.
Торос, зітхнувши, відвернувся від вогню.
— Не тут. Не зараз. А іноді, так, Цар світла посилає мені видіння.
У Гендрі на обличчі був написаний сумнів.
— Мій майстер казав, що ви — п’яниця й шахрай, та і жрець із вас нікудишній.
— Який він недобрий! — хихикнув Торос.— Хоч це і правда. А хто був твоїм майстром? Ми з тобою знайомі, хлопче?
— Я був підмайстром у зброяра Тобо Мота з вулиці Сталевої. Ви зазвичай купували в нього мечі.
— Атож! Він правив удвічі більше, ніж вони реально вартували, ще й сварив мене за те, що я їх підпалюю,— розреготався Торос.— Майстер твій не помиляється. Не дуже з мене благочестивий жрець. Я був наймолодший з вісьмох дітей у родині, тож батько віддав мене в Червоний храм, але сам би я цього шляху не обрав. Так, я читав молитви й замовляння, та не забував робити набіги на кухню, а час від часу в мене в ліжку знаходили дівчат. От лихі дівчатка, сам не знаю, як вони там опинялися!
Але в мене був хист до мов. Та й коли я зазирав у полум’я, ну, час до часу бачив різне. Та все одно з мене шкоди було більше, ніж зиску, тож урешті-решт мене відіслали на Королівський Причал — нести світло Царя в задурений Сімома Вестерос. Король Ейрис так любив вогонь, що була надія його навернути. Та, на жаль, піроманти вміли кращих трюків, ніж я.
Але я сподобався королю Роберту. Найпершого разу, як я виїхав у рукопашну з полум’яним мечем, кінь Кевана Ланістера став дибала та скинув його на землю, і його світлість так реготав, що мало не луснув,— червоний жрець усміхнувся на згадку про це.— Але майстер твій мав рацію: не можна так з клинком чинити.
— Вогонь пожирає,— мовив позаду них лорд Берик, і було щось таке в його голосі, що Торос миттю замовк,— пожирає, не лишаючи по собі нічого. Нічого.
— Берику! Любий друже,— жрець торкнув лорда Лискавку за передпліччя.— Що ти кажеш?
— Нічого нового. Шість разів, Торосе? Шість разів — то забагато,— він рвучко відвернувся.
Уночі вітер завив, наче вовк, а десь на заході урок виття йому давали і справжні вовки. На чатах стояли Наконечник, Ангай і Меріт Місяцеградський. Нед, Гендрі й чимало інших хлопців уже солодко спали, коли Арія запримітила світлу тінь, яка скрадалася позаду коней: тінь спиралася на шишкуватий ціпок, а тонке біле волосся було розвіяне вітром. Заввишки жінка була не більш як три фути. У відблисках вогню її очі здавалися червоними, як у Джонового вовка. «Він теж був привидом». Арія підібралася ближче й опустилася навколішки, спостерігаючи.
Торос із Димом були з лордом Бериком, коли карлиця, не чекаючи на запрошення, присіла біля багаття. І примружила на них очі, що палали, мов присок.
— Знов мене вшанувати прийшли Жар з Лимоном, а з ними і його світлість мертвяцький лорд.
— Лихе наймення. Просив тебе — не вживай його.
— Ага, просив. Але від вас тхне смертю, мілорде,— сказала жінка; в роті в неї лишався один-єдиний зуб.— Дайте мені вина, бо піду геть. Кості в мене старі. Болять суглоби, коли здіймається вітер, а тут нагорі завжди вітер.
— Срібний олень за ваші сни, міледі,— мовив лорд Берик з урочистою ввічливістю.— Ще один — якщо у вас для нас є новини.
— Срібного оленя не з’їсти і верхи на нього не сісти. Бурдюк вина за мої сни, а за новини — цілунок від того здорового йолопа в жовтому плащі,— закихкала стара.— Ага, слинявий цілунок, з язиком. Скільки часу, скільки часу минуло! Його язик смакує лимонами, а мій — кістьми. Я вже застара.
— Еге ж,— підхопив Лим.— Застара і для вина, і для цілунків. Ти від мене, стара гаргаро, хіба плазом меча дістати можеш.
— У мене коси вилізають жменями, мене вже тисячу років ніхто не цілував. Важко бути такою старою. Що ж, тоді я згодна на пісню. На пісню Тома Сімки — за новини.
— Буде тобі пісня від Тома,— пообіцяв лорд Берик. І власноруч передав їй бурдюк вина.
Карлиця почала жадібно пити, підборіддям побігло вино. Опустивши нарешті бурдюк, вона зворотом зморшкуватої долоні витерла рота й мовила:
— Квасне вино за квасні новини — хіба не доречно? Король мертвий — це ж квасна новина?
В Арії тьохнуло серце.
— Який в біса король мертвий, стара гаргаро? — запитав Лим.
— Водяний. Король кракенів, мілорди. Мені наснилася його смерть — і він помер, а залізні кальмари б’ються між собою. А, і ще помер лорд Гостер Таллі, але ж ви це й самі знаєте, так? У королівський залі самотою сидить у гарячці цап, а на нього вже летить великий пес,— стара знову довго пила вино, вичавлюючи з піднесеного до вуст бурдюка.
«Великий пес». Це вона про Гончака? Чи про його брата — Гору-на-коні? Арія певності не мала. Герб у них однаковий — три чорні пси на жовтому полі. Половина людей, за смерть яких вона молилася, належали до загону сера Грегора Клігана: Полівер, Дансен, Раф Солоденький, Лоскотун — і сам сер Грегор. «Може, лорд Берик їх усіх повісить».
— Мені снився вовк — він вив під дощем, але ніхто не чув його горя,— казала тим часом карлиця.— Мені снився страшенний гуркіт
