Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Візьми мене за руку!

Я побачив, що моя рука мимоволі піднімається, тягнеться назустріч кривим лініям, що колись нагадували пальці, та вузлам, котрі були кісточками. Він знову засміявся. Я відчував, як мене тягне вперед якась сила. Цікаво, що станеться, якщо візьмуся за цю дивовижну руку... тільки особливим чином?

І я викликав образ Лоґрусу, щоб він виконав рукостискання замість мене.

...Можливо, це була не найкраща ідея. Мене на мить засліпив яскравий, гарячий спалах, а коли відновився мій зір, я побачив, що Дворкін зник. Швиденько перевірив охорону й пересвідчився, що вона на місці. Я підживив багаття коротеньким простим заклинанням, помітив, що в горнятку залишилася ще кава, ледь теплувата, підігрів її тим самим заклинанням, тільки скороченим. Тоді знову загорнувся в ковдру, зручно усівся і зробив ковток. Хоч як я намагався, не міг проаналізувати те, що тільки-но сталося.

Я не чув, щоби хтось зустрічався з цим напівбожевільним деміургом ось уже довгі роки, хоча мій батько стверджував, наче до Дворкіна повернулася значна частина розуму, коли Оберон полагодив Лабіринт. Якщо ж це насправді був Юрт, який намагався пробитися до мене і покінчити зі мною, то він обрав для себе дивну подобу. Але якщо добре подумати, то Юрт навряд чи навіть знає, як виглядає Дворкін. Я подумав, що непогано було б викликати Колесо-Привид, аби почути й нелюдське тлумачення, але вагався, чи варто це робити. Не встиг прийняти рішення, як зоряний небосхил в отворі печери затулила інша постать, набагато кремезніша за фігурку Дворкіна, з пропорціями, що змушували згадати античних героїв, а може, й богів.

Один широкий крок, і багаття висвітлило обличчя гостя. Побачивши його, я розхлюпав каву. Ми ніколи не зустрічались, але я бачив безліч його портретів у палаці Амбера.

— Наскільки мені відомо, Оберон загинув, перекреслюючи заново Лабіринт, — сказав я.

— А ти був при цьому присутній? — запитав незнайомець.

— Ні, — відказав я, — але, з’явившись отак, по п’ятах дуже химерної примари в образі Дворкіна, ви мали б вибачити мені за мою недовіру до ваших чесних намірів.

— О, ти зустрівся з підробкою! А я — справжній.

— Що ж тоді я бачив перед вашою появою?

— Це було астральне втілення дурнуватого блазня на ім’я Джолос, із четвертого кола Тіні.

— Зрозуміло... — протягнув я. — А звідки мені знати, що ви — не відображення когось на ім’я Джалас із кола п’ятого?

— Можу викласти весь родовід королівського дому Амбера.

— Це може зробити будь-який писар у нас вдома.

— Я долучу до списку ще й усіх незаконнонароджених.

— А скільки їх, до речі?

— Сорок сім. Це ті, про кого я знаю.

— Оце так-так! Як це вам вдалося?!

— Різні часові потоки, — пояснив він, посміхаючись.

— Якщо ви вижили після реконструкції Лабіринту, то чому не повернулися до Амбера й не сіли знову на трон? — запитав я. — Чому дозволили Рендому коронуватися й каламутити в Амбері аж відтоді?

Він розреготався і заперечив:

— Але я не вижив, а знищив себе під час процесу. Я — фантом, який повернувся підтримати теперішнього борця за Амбер проти сили Лоґрусу, що зростає.

— Добре, вважатимемо, що ви той, ким себе називаєте, — сказав я, — але однаково помилилися адресою, сер. Я — син Хаосу, котрий пройшов ініціацію Лоґрусом.

— Ти також син Амбера, який пройшов ініціацію Лабіринтом, — відповів величний гість.

— Це правда. Отже, маю підставу обирати, на чиєму я боці.

— Настає такий час, коли людина має робити вибір, — він пильно дивився на мене, — і зараз саме такий час. На чиєму ти боці?

— Навіть якщо повірю, що ви той, ким себе називаєте, я не відчую себе зобов’язаним робити вибір. І у Дворах відома легенда, згідно з якою Дворкін сам пройшов ініціацію Лоґрусом. Якщо це правда, я тільки йду стопами свого шанованого пращура.

— Але він зрікся Хаосу, коли заснував Амбер.

Я стенув плечима.

— Мені пощастило, — сказав я, — не бути засновником будь-чого. Якщо вам потрібне від мене щось конкретно, то скажіть мені, що саме, наведіть розумну причину, чому маю це зробити, і я, можливо, допоможу вам.

Він простягнув руку.

— Ходімо зі мною, і я приведу тебе до нового Лабіринту, який ти маєш пройти в новій грі, що ведуть між собою дві Сили.

— Не розумію, про що ви, але впевнений, що справжнього Оберона не зупинила б ця простенька охорона. Підійдіть до мене, потисніть мені руку, і я радо піду за вами та подивлюся на все, що забажаєте мені показати.

Його постать зросла й стала ще могутнішою.

— То ти хочеш мене випробувати? — прогримів він.

— Так, — відповів я.

— Коли я був людиною, це б мене не зупинило. Але оскільки тепер я зліплений з цього спіритуалістичного мотлоху, навіть не знаю. Краще не ризикувати.

— У такому разі я теж не стану ризикувати й зголошуватися на вашу пропозицію.

— Онуче, — промовив він спокійно, тільки очі його спалахнули червоним, — жодний із моїх нащадків не сміє так розмовляти зі мною, навіть попри те, що я мертвий. Тепер іду по тебе, але вже не по-дружньому. Я йду по тебе і потягну тебе із собою в цю подорож крізь полум’я.

Він зробив крок уперед, а я відступив на крок.

— Не треба сприймати це як особисту образу... — розпочав я.

Він угатився в мою охорону, і я заплющив очі через спалах. Краєчком ока я помічав, що повторюється та сама історія, що з Дворкіним: постать узялася вогнем. Місцями цей Оберон став прозорим, місцями плоть його почала плавитися. Він втрачав людську подобу, а всередині нього, крізь нього, проступали вири та лінії, перешийки і канали — чорна геометрична абстракція, облямована абрисами гігантської та величної постаті. Але цей образ не побляк, як образ Дворкіна. Йому вдалося проминути моїх охоронців, рухи його сповільнилися, проте він усе ще наближався, намагаючись мене схопити. Не знаю, яку він мав природу, але у своєму житті я не бачив чогось жахливішого. Я й надалі задкував, відступав, наставивши руки. Знову викликав образ Лоґрусу.

Образ виник між