Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— А вона заволоділа цим місцем, ховаючи обличчя за маскою під час зустрічей із народом. Джулія певний час мешкала тут, збільшувала свою силу, набиралася майстерності та вішала на вас парасольки...

Джасра неголосно загарчала, а я згадав, що вона може і вкусити. Тому й поспішив змінити напрямок своїх міркувань уголос.

— І все ж таки я не розумію, чому вона то шпигувала за мною, то закидала мене квітами.

— Чоловіки безнадійні, — виголосила Джасра, підносячи келих до вуст й відпиваючи вино. — Ти зрозумів усе, крім її мотивів.

— Вона вирушила здобувати силу, — сказав я. — Що тут іще треба розуміти? Навіть пригадую, як одного разу у нас із нею відбулася довга дискусія щодо сили.

Я почув, як пирснув Мандор. Коли поглянув на нього, він дивився уже в інший бік, хитаючи головою.

— Це ж зрозуміло, — промовила Джасра, — що вона була ще не байдужа до тебе. Цілком імовірно, навіть дуже. Вона гралася з тобою. Хотіла розбудити твою цікавість. Прагнула, щоб ти взявся її шукати і знайшов, а можливо, хотіла й помірятись із тобою силою. Джулія бажала довести тобі, що вона варта всього того, у чому ти відмовив, коли не довірився їй.

— То вам і це відомо.

— Інколи вона бувала зі мною щирою.

— Тобто, так упадала за мною, що послала своїх спільників вистежити мене в Амбері й уколошкати? Треба сказати, їм це майже вдалося.

Джасра подивилася вбік, кахикнувши. Мандор одразу ж підвівся, обійшов стіл і знову наповнив її келих, затуливши Джасру від мене. Я не бачив її, тільки почув, як вона промовила, неголосно:

— Це не зовсім так. Цих асасинів послала... я. Рінальдо не було поблизу, щоб тебе попередити, а я підозрювала, що він це робив кожного разу, от і вирішила здійснити ще одну спробу.

— Ага, — сказав я. — Поблизу й наразі вештається ще кілька вбивць?

— Ті були останні, — відповіла вона.

— Приємно це чути.

— Я не прошу вибачення. Просто пояснюю, аби з’ясувати наші позиції. Чи ти готовий і про це забути? Я маю знати.

— Я вже сказав, що погоджуюся вважати нас квитами. І своїх слів не забираю. А яким боком до цього причетний Юрт? Не розумію, як вони здибались і які між ними стосунки.

Перш ніж повернутися на своє місце за столом, Мандор долив вина у мій келих. Джасра зустріла мій погляд.

— Цього не знаю, — сказала вона. — Коли ми боролися з Джулією, вона була сама, без помічників. Мабуть, із Юртом вона зійшлася тоді, коли я залишалася нерухомою.

— А чи ви здогадуєтеся, куди могли втекти Джулія та Юрт?

— Ні.

Я подивився на Мандора, той заперечливо похитав головою і сказав:

— Теж не знаю. Втім, мені спало на думку дещо дивне...

— Так?

— Окрім того, що він пробрався крізь Лоґрус та здобув силу, маю зазначити, що Юрт, якщо не брати до уваги його шрами і каліцтва, дуже схожий на тебе...

— Юрт? На мене? Ти, мабуть, жартуєш!

Він подивився на Джасру.

— Мандор має слушність, — мовила вона. — Відразу помітно, що ви з ним — рідня.

Поклавши виделку, я похитав головою.

— Це просто абсурд, — сказав я радше з потреби самозахисту, а не тому, що був упевнений. — Ніколи не помічав.

Мандор ледь помітно стенув плечима.

— Тобі необхідно прослухати лекцію про психологію заперечення? — звернулася до мене Джасра.

— Ні. Мені потрібно трохи часу, аби до мене дійшло те, що я почув.

— І саме настав час для наступної страви, — оголосив Мандор, супроводжуючи свої слова енергійним жестом. Перед нами з’явилися тарілки з їжею.

— Ти матимеш проблеми з рідними через те, що звільнив мене? — трохи згодом запитала Джасра.

— Допоки вони збагнуть, що ви зникли, сподіваюся вигадати гарну історію.

— Інакше кажучи, матимеш... Подивлюся, що зможу зробити.

— Що маєте на увазі?

— Не люблю бути в боргу, хай хоч перед ким, — сказала вона, — а ти наразі зробив для мене більше, ніж я для тебе. Якщо знайду шляхи і засоби відвернути від тебе їхній гнів, то зроблю це.

— А як саме ви збираєтеся це робити?

— Зупинімося на цьому. Інколи краще не знати надто багато.

— Щось мене тут напружує...

— І це чудовий привід, аби поговорити про щось інше, — відказала вона. — Наскільки запеклий ворог цей Юрт?

— Мені? — перепитав я. — А може, вас цікавить, чи не заявиться він сюди по другу порцію?

— Якщо так формулюєш, мене цікавить і те, й інше.

— Гадаю, він радо вб’є мене, якщо матиме нагоду, — сказав я й подивився на Мандора. Той, підтверджуючи, кивнув:

— Боюся, що так.

— Щодо того, чи не повернеться він, аби отримати те, по що приходив минулого разу, — вів я далі, — то вам видніше. Як гадаєте, наскільки йому вдалося заволодіти силами, які можна здобути через ритуал із Фонтаном?

— Важко сказати точно, — відповіла Джасра, — оскільки він вступив із ними в контакт, коли вони були у хаотичному стані. Можливо, на п’ятдесят відсотків. Але то тільки припущення. Чи він цим задовольниться?

— Можливо. Наскільки небезпечним це його робить?

— Дуже небезпечним. Коли збагне до кінця, чим заволодів. Але якщо він вирішить повернутися, то має розуміти, що це місце тепер матиме потужну охорону — навіть від таких, як він. Гадаю, він сюди не сунеться. Один лише Шару, на своєму теперішньому місці, становитиме перепону, яку важко подолати.

Я взявся за виделку.

— Джулія, найімовірніше, відмовлятиме його від спроби, — провадила Джасра, — оскільки вона знає, що тут на нього чекає.

Я кивнув, погоджуючись із її резонами. Майбутнє покаже. Наразі я не міг нічого вдіяти, аби запобігти подіям.

— А тепер можна мені спитати? — промовила Джасра.

— Питайте, прошу.

— Та ти’їґа...

— Так?

— Навіть перебуваючи в тілі доньки герцога Оркуза, гадаю, вона не просто зайшла до замку й помандрувала до твоєї кімнати...

— Звичайно, ні, — погодився я. — Вона була в офіційній делегації.

— А можу я поцікавитися, коли прибула ця делегація?

— Раніше, ще вдень, — відповів я. — Але, боюся, не можу вдаватись у подробиці щодо...

Вона повела унизаною перснями рукою в заперечливому жесті.