Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я не простягнув руки крізь Лоґрус, щоби боротися з цією примарою. Навіть на відстані це створіння викликало у мене непереборний жах. Я просто довірився образу, сподіваючись, що він захистить мене від подоби короля. Прошмигнувши повз них, я вискочив з печери та покотився схилом, чіпляючись за нього руками та ногами, й, зіткнувшись із великою брилою, міцно ухопився за неї, а в цей час печера вибухнула з таким спалахом світла і з таким гуркотом, наче там був склад боєприпасів.

І отак я лежав, здригаючись усім тілом, з міцно заплющеними очима, десь пів хвилини, не менше. І кожної миті чекав, що зараз щось схопить мене за дупу... хіба що мені вдасться втиснутись у землю й лежати тихенько, наче я просто ще одна кам’яна брила...

А тоді запанувала тиша, і коли я розплющив очі, то побачив, що світло згасло, а отвір печери залишився таким, як був. Я повільно зіп’явся на ноги й посунув уперед, ще повільніше. Образ Лоґрусу зник, а я чомусь не мав бажання викликати його знову. Коли зазирнув до печери, то не помітив жодної ознаки того, що там узагалі щось відбулося, хіба що мою охорону було знищено.

Я ступив до печери. Ковдра й досі лежала там, куди я її зронив. Простягнувши руку, торкнувся долонею стіни. Холодний камінь. Вибух мав статися на якомусь іншому рівні, а не безпосередньо тут. Моє невеличке багаття й досі жевріло. Я знову викликав його до життя. У його світлі побачив лише одну подробицю, яку не помітив раніше: мій кавовий кухоль лежав розбитим, куди він упав.

Я так і тримався за стіну однією рукою. Спирався на неї. Ще трохи, і я відчув, що моя діафрагма почала невтримно напружуватись. Я вибухнув сміхом. Навіть не знаю, чому. Мене гнітив тягар усіх подій, що трапилися, починаючи з 30 квітня, і якби не цей сміх, мабуть, почав би лупцювати себе кулаком у груди та вити.

На мою думку, я вже знав усіх гравців у цій заплутаній грі. Люк і Джасра, схоже, були на моєму боці, так само, як і мій брат Мандор — він завжди підтримував мене. Мій божевільний братик Юрт бажав мені смерті, а тепер він ще й злигався з моєю колишньою коханкою Джулією, яка теж була налаштована до мене не дуже добре. Була ще ти’їґа з її надмірною опікою, демониця, що перебувала наразі в тілі сестри Корал, Найди, яку я залишив в Амбері у зачарованому сні. Був іще найманий убивця Далт, який, до того ж, як я тепер усвідомив, доводився мені дядьком — він утік разом із Люком невідомо куди й навіщо, надерши попередньо дупу Люкові в Ардені на очах у двох армій. Він плекав небезпечні плани щодо Амбера, але йому бракувало військової жилки, тож від нього варто було чекати хіба що випадкових партизанських набігів. І, звісно, було ще Колесо-Привид, мій кібернетичний замінник Козирів та механічний напівбог — він, схоже, останнім часом еволюціонував, перетворившись із навіженого маніяка на раціонального параноїка. Невідомо, на які зміни в його вдачі можна було ще чекати, але принаймні він виказував щось схоже на синівську повагу вперемішку з боягузтвом.

Здавалося б, уже достобіса!

Але останні появи засвідчили, що до цієї гри долучилося ще щось; щось таке, що прагне втягти мене невідомо куди. Як стверджував Привид, це було щось могутнє. Я не мав жодного поняття, хто стоїть за цією силою. І довіряти їй не збирався. Отже, стосунки у нас складалися не найкращі.

— Агов, малий! — окрикнув мене хтось знизу. — Тебе не так просто відшукати. Не сидиться тобі на місці.

Швидко розвернувшись, я зробив крок уперед і визирнув із печери.

Схилом підіймалася довгов’яза постать. Високий чоловік. Щось зблиснуло у нього на шиї. Було надто темно, щоб я міг роздивитися його обличчя.

Я відступив на кілька кроків, починаючи проказувати заклинання, що мало відновити моїх знищених охоронців.

— Почекай, не тікай! — гукнув той. — Маю до тебе розмову.

Охоронці зайняли свої місця, а я витягнув клинок і тримав притиснутим до ноги, вістрям донизу, так, що його не можна було побачити від входу в печеру. Я викликав і Фракір, і вона незримо повисла на моєму лівому зап’ястку. Друга подоба була сильніша за першу, вона змогла пройти крізь моїх охоронців. Якщо ця, третя, виявиться сильнішою за другу, мені знадобиться все, що тільки маю.

— Так? — гукнув я у відповідь. — Хто ти такий, і чого тобі треба?

— Чорт забирай! — почув я. — Хто я такий? Та ніхто. Просто твій батько. Мені потрібна допомога, і я не хочу звертатися до сторонніх.

Коли постать опинилася в колі світла від багаття, я мав визнати, що це була дуже непогана імітація Корвіна, Принца Амбера, мого батька. Все таке, як треба — чорний плащ, чорні чоботи і штани, сіра сорочка, срібні запонки та срібна пряжка... навіть його срібна троянда... навіть посміхався прибулець так само химерно, як інколи батько, розповідаючи мені якусь історію. У мене аж живіт скрутило, коли я його побачив. Колись хотів бути ближче до нього, але він зник, і я не зміг його відшукати. А тепер цей фантом... чи хай що таке... з’являється у його подобі! Я був більш як роздратований такою очевидною спробою маніпулювати моїми почуттями.

— Перша фальшивка зображувала Дворкіна, — сказав я, — друга — Оберона. Ви що, вирішили пройтися всім родинним деревом?

Простуючи до мене, він подивився на мене скоса і здивовано смикнув головою — ще одна характерна його манера.

— Не розумію, про що ти, Мерліне, — відповів. — Я...

Тут він дійшов до охорони й відсахнувся, наче торкнувшись розпеченого заліза.

— Срань господня! — вигукнув він. — Ти, схоже, нікому не довіряєш!

— Спадковість, — відказав я, — підкріплена недавнім досвідом.

Дивно, але цього разу зіткнення не викликало піротехнічного ефекту. А крім того, ця примара чомусь не поспішала перетворитися на орнамент із рисок і завитків.

Знову пролунала лайка, і постать змахнула плащем, обернувши ним собі ліву руку; правиця ж водночас сягнула чудової імітації піхов мого батька. Срібне лезо, прикрашене гравіруванням, описало дугу, розтинаючи повітря із звуком, схожим на зітхання, і простромило невидиму охорону. Коли вони зіткнулися, злетів фонтан іскор, на фут угору,