Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

І ось примара опинилась у печері, а я весь підібрався, розмахуючи мечем. Але її меч, схожий на Ґрейсвандір, упав і знову злетів угору, наблизившись до мене так, що мені довелося відвести вістря власного клинка у правий бік, а лезо супротивника я побачив навпроти моїх грудей. Відповів простим захистом у четвертій позиції, однак він відбив мій удар і знову перейшов у наступ. Я зробив випад із шостої позиції, але схибив. Мій супротивник робив обманні випади, потроху наближаючись до мене. Я розвернувся, захищаючись, а він ковзнув убік, опинившись праворуч від мене, і перехопив меч, опустивши його вістрям донизу. Лівою рукою він розмахував у мене перед носом.

Надто пізно я помітив, що водночас він піднімав і праву руку. Руків’я Ґрейсвандіра було тепер націлене мені в підборіддя.

— То ти й насправді... — видихнув я і тієї ж миті відчув удар. Останнє, що я встиг побачити, була срібна троянда.

Таке життя: довіряй, і тебе зрадять; не довіряй, і ти зрадиш себе. Як і більшість моральних парадоксів, цей не залишає тобі вибору. Та й було надто пізно щось вирішувати. Я не міг вийти з цієї гри.

Опам’ятався в місці, де панувала темрява. Отямився, нічого не розуміючи та остерігаючись усього. Як зазвичай, коли чогось не розумів і мав чогось остерігатись, я продовжував лежати, не рухаючись, дихаючи рівно, наче все ще спав. І водночас уважно прислухався.

Ані звуку.

Я трохи розтулив повіки.

Картина, здатна спантеличити. Я швидко заплющив очі.

Прислухався, чи не вібрує хоч трохи та скеляста поверхня, на якій я розпластався.

Жодних вібрацій.

Розплющив очі, переборюючи бажання заплющити їх знову. Піднявся на ліктях, підтягнув коліна, випростав спину, повернув голову. Отетеріти можна! Я ніколи не почувався таким дезорієнтованим відтоді, як набрався у компанії з Люком та Чеширським Котом.

Навколо мене не було жодних кольорів. Усе було чорне, біле та ще сіре, різної насиченості. Наче я потрапив у фотографічний негатив. Те, що, на мою думку, мало бути сонцем, чорніло дірою низько над обрієм праворуч від мене. Темно-сірим небосхилом повільно пливли ебонітові хмари. Моя власна шкіра набула кольору чорнила. Скелястий ґрунт піді мною та скелі, що нависали над моєю головою, втім, біліли майже примарно, наче слонова кістка. Я обережно підвівся, почуваючись неабияк наляканим. Так. Земля, здавалося, світилася, небо було темне, як ніч, а я був тінню між ними. Усе це мені нітрохи не подобалося.

Повітря було сухе й холодне. Я перебував біля підніжжя гірського хребта-альбіноса, такого голого, що на думку спадала Антарктика. Пасмо простягалося вдалину лівобіч від мене. Правобіч горбкувата чорна рівнина чи пустеля спускалася в напрямку того, що я вирішив вважати сонцем. Мені довелося підняти долоню, приставити її козирком, щоб заслонити очі від його... чого? Анти-світла?

— От лайно! — спробував вимовити я й відразу ж зауважив дві реалії.

По-перше, мій вигук залишився беззвучним. По-друге, щелепа у мене боліла там, куди приклався руків’ям меча мій батько чи його симулякр[121].

Я продовжив вивчати місцевість, тепер уже мовчки, і витягнув Козирі. Усі домовленості скасовано, якщо почалася така петрушка із закиданням невідомо куди. Діставши Козир Колеса-Привида, я зосередився на ньому.

Нічого. Козир не реагував на мене. Але це ж Привид порадив мені залягти на дно, тож, можливо, він просто відмовляється відповідати. Я перетасував колоду. Зупинився на Козирі Флори. Вона ніколи не відмовлялася витягти мене з халепи. Я, вдивившись у її гарне обличчя, надіслав їй виклик...

Жодний золотавий завиток її волосся не ворухнувся. Температура карти не впала ні на градус. Карта залишилася картою. Я спробував іще, подвоївши зусилля, навіть пробурмотів посилювальне заклинання. Відповіді не було.

Тоді Мандор. Я витратив кілька хвилин на його карту з тим самим результатом. Спробував карту Рендома. Те ж саме. Козирі Бенедикта, Джуліана. Ні та й ні. Узявся за карти Фіони, Люка, Білла Рота. Ще три невдачі. Я навіть витягнув парочку Козирів Долі, але не зміг достукатися ні до Сфінкса, ні до будівлі з кісток на вершечку зеленої скляної гори.

Знову склавши карти в колоду, прибрав їх у футляр. Це вперше після кришталевої печери я зіштовхнувся з таким явищем. Є багато способів заблокувати Козирі, й наразі питання, яким саме з них було заблоковано мою колоду, здавалося чисто академічним. Наразі мене значно більше цікавило, яким чином я міг би перенестися у сприятливіше середовище. А Козирі можна буде дослідити потім, на дозвіллі.

Я рушив уперед. Своїх кроків не чув. Коли я піддав носаком гальку і вона покотилася, підстрибуючи, попереду мене, теж не почув ані шурхоту.

Ліворуч білизна, праворуч чорнота. Гори та пустеля. Не зупиняючись, я повернув ліворуч. Жодного руху; пливли тільки чорні-чорнющі хмари. Кожний оголений камінь видавався сліпучо-білим з підвітряного боку: химерні тіні в химерній місцевості.

І знову ліворуч. Три кроки, обігнути скелю. Вгору. Перебратися через гребінь, тепер униз. Повернути праворуч, невдовзі з правого боку має відкритися червоне пасмо між скель...

Нема. То вперед. Перенісся раптом стиснуло гострим болем. Відпустило. Червоного нема. Рухатися далі.

За тим поворотом праворуч відкриється ущелина...

Я промасажував скроні: вони почали боліти, коли за поворотом не виявилося жодної ущелини. Дихати стало важко, я відчув, що лоб узявся потом.

Зеленуваті вкраплення серед сірої породи і тендітні сині квіти у пониззі наступного осипища...

Судомою звело шию. Жодних квітів. Жодних зелених вкраплень. Сірого теж нема.

Тоді хай хмари розійдуться й зі сонця проллється темрява...

Нічого.

...а в наступній улоговині дзюрчання струмка.

Змушений був зупинитися. Голова пульсувала болем, руки тремтіли. Я поклав долоню на скелясту стіну ліворуч від мене. На дотик вона була твердою. Реальність, що стала дибки. Чому все це напосілося на мене?

І яким чином я потрапив сюди?

І куди потрапив?

Я розслабився. Уповільнив дихання та скоригував енергетичні потоки. Біль у скронях став спадати, відступати і зник.

Я знову рушив уперед.

Пташиний спів та легкий вітерець... Квітка в розколині...

Нема. І знову повертається відчуття протидії... Це ж під яким я маю бути закляттям, якщо втратив здатність мандрувати Тінню? Мені ніколи й на гадку не спадало, що таку здатність можна у мене відібрати.

— Це не смішно, — спробував я вимовити. — Хто б ти не був чи що б ти не було, як це робиш?