Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Дякую! — Мандор підвівся, обійшов круг столу й наповнив келих Джасри — власноруч, а не змусивши пляшку підлетіти до неї. Я помітив, що, наливаючи вино, він наче ненавмисне торкнувся пальцями її оголеного плеча. Тоді, немов згадавши про мене, хлюпнув трохи вина і до мого келиха й усівся на свій стілець.

— Так, дуже смачно, — підтакнув я, не припиняючи гарячково вдивлятися внутрішнім зором у те, що відкрилося мені, раптово, наче проясніло чорне скло.

Я відчував щось, підозрював щось із самого початку, тепер це розумів. Наша прогулянка Тінями стала хіба що найпоказовішою ланкою в ланцюгу невеличких випробувань, випробувань експромтом, які я раз у раз підкидав їй, сподіваючись заскочити її зненацька, сподіваючись викрити її як... кого? Мабуть, як потенційну чаклунку. Отже?

Відсунувши тарілку, я потер очі. Це лежало майже на поверхні, хоч я й не хотів бачити цього впродовж тривалого часу...

— Щось негаразд, Мерліне? — почув я голос Джасри.

— Ні. Просто відчув, що трохи втомився. Усе в порядку.

Чаклунка. Справжня, а не потенційна. Десь углибині я весь час побоювався, тепер зрозумів, що це вона стоїть за традиційними замахами на мене, тими, що траплялися щороку 30 квітня. Але я не дозволяв собі думати про це й крутив із нею й надалі. Чому? Чому я знав, але не зважав на це? Бо вона була моєю Німує, Озерною Дівою[118]? Бо кохав мою можливу вбивцю і приховував докази від себе самого? Бо не тільки кохав нерозсудливо, а й дозволив бажанню смерті із глузливою посмішкою триматися поряд зі мною, дозволив, будучи готовий будь-якої миті дійти з ним остаточної угоди?

— Зі мною все нормально, — повторив я. — Пусте.

Чи це не значить, що я, як-то кажуть, сам собі найлютіший ворог? Сподіваюся, це не так. У мене нема часу лікуватися, принаймні тепер, коли моє життя залежить іще й від багатьох сторонніх факторів.

— Плачу пенні, аби дізнатися, про що ти думаєш... — солодким голосочком проказала Джасра.

2

— Мої думки безцінні, — сказав я. — Так само, як і ваше почуття гумору. Мої вам оплески. Я не тільки гадки не мав, що відбувається, а й не зміг звести докупи факти, коли дізнався їх. Ви це хотіли від мене почути?

— Саме це, — сказала вона.

— Тішуся, що з якогось моменту все пішло не так, як ви планували, — додав я.

Зітхнувши, вона кивнула й зробила ковток із келиха.

— Так, настав такий момент, — визнала. — Навряд чи я могла підозрювати, що простенька операція викличе таку реакцію. Я й досі не можу повірити, що навколишній світ настільки сповнений іронії.

— Якщо ви хочете, щоб я оцінив увесь ваш план, вам варто розказати мені більше, — запропонував я.

— Знаю. У певному сенсі мені не хочеться, щоб оця непевність на твоєму обличчі перетворилася на справжню насолоду від мого незручного становища. З іншого боку, якщо я розповім тобі більше, може виплисти інформація, яка засмутить тебе там, де ти цього не очікуєш.

— Ризикніть і побачите, — порадив я. — Можу побитись об заклад, що й для вас деякі моменти тих днів залишилися загадкою.

— Наприклад?

— Наприклад, чому жодний із цих замахів на моє життя, приурочених до 30 квітня, не закінчився успішно?

— Припускаю, що це Рінальдо зривав мої плани, попереджаючи тебе.

— Ви помиляєтеся.

— Яке ж тому пояснення?

— Ти’їґа. Вона має наказ рятувати мене. Ви мусите її пригадати: тоді вона перебувала в тілі Ґейл Лампрон.

— Ґейл? Подружка Рінальдо? Що, мій син зустрічався з демоном?

— Не будьте упередженою. Він ще й не таке виробляв, коли був першокурсником.

Вона якусь мить обмірковувала це, тоді повільно кивнула.

— Тут ти правий, — визнала вона. — Я забула про Корал. І ти й досі не знаєш, у чому причина? Якщо не брати до уваги того, що тобі повідала в Амбері ця почвара?

— Так, я й досі не знаю.

— Це показує весь цей період у ще дивнішому світлі, — задумливо протягнула Джасра, — а надто тепер, коли наші шляхи знову перетнулися. Хотіла б я знати...

— Що?

— Чи її метою було захистити тебе, а чи завадити мені? Була вона твоїм охоронцем чи моїм ворогом?

— Важко сказати, адже наслідки ті самі.

— Але останнім часом вона крутилася коло тебе, тож, мабуть, це підтверджує перше припущення.

— Якщо тільки їй не відомо про щось таке, чого ми не знаємо...

— А саме?

— А саме про можливість виникнення між нами нового конфлікту.

Джасра посміхнулася:

— Тобі треба було вчитися на юриста. Ти такий само метикуватий, як і твої рідні з Амбера. Але ж, подумай, раптом я не брешу, стверджуючи, що нічого такого не планую?

Я здвигнув плечима.

— Це тільки припущення. Повернімося до історії з Джулією.

Джасра зайнялася своєю тарілкою. Я підтримав їй компанію, а тоді усвідомив, що не можу припинити їсти. Кинув погляд на Мандора, але той сидів незворушно. Та він ніколи й не визнав би, що посилив смак страв магією або наклав заклинання, щоби змусити нас усе доїсти. У будь-якому разі ми з’їли все до крихти, й тільки потім Джасра заговорила знову. І, якщо подумати, гріх було б на це нарікати.

— Після того, як ви розійшлися, Джулія вчилась у багатьох учителів, — почала вона. — Оскільки я мала свій план, мені було неважко змусити їх бовкнути чи утнути щось таке, що її розчаровувало, і вона вдавалася до пошуків нового вчителя. Невдовзі вона звернулася до Віктора, який уже тоді був під нашим наглядом. Я наказала йому підсолодити її навчання, обійти численні підготовчі стадії, прискорити ініціацію Джулії для тієї ролі, яку я для неї обрала...

— Тобто? — перервав я. — Навколо безліч можливих ініціацій, які можна здійснити різними способами.

Вона посміхнулася й кивнула, переломивши булочку і намащуючи її маслом.

— Я провела Джулію своєю версією — Шляхом Зламаного Лабіринту.

— З Амберського боку Тіні це звучить, наче щось небезпечне.

— Я не критикуватиму твоє знання географії, — промовила вона. — Але це не так уже й небезпечно, коли знаєш, що робиш.

— Наскільки розумію, — сказав я, — ті тіньові світи, де присутня Тінь Лабіринту, можуть містити лише недосконалі версії, і в