Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Виглядаєте дуже... елегантно, — і підсилив свої слова ще й красномовним оцінювальним поглядом.
— Мені не так часто щастить обідати з двома принцами, — відказала вона.
— Я — герцог Західного Прикордоння, — виправив я її, — а не принц.
— Я мала на увазі Дім Савалла.
— Ви добре підготувалися, — зауважив Мандор.
— Не хотіла порушити протокол, у жодному разі.
— Я рідко вживаю свій титул у Хаосі поза його межами, — пояснив я.
— Шкода... — мовлячи, вона дивилася на мене. — Мені він здається... елегантним. Якщо не помиляюсь, ти десь тридцятий у черзі спадкоємців?
Я розсміявся.
— Ви перебільшуєте: насправді я відстаю від престолу ще далі.
— Ні, Мерлю, Джасра таки права, — заперечив Мандор. — Плюс-мінус кілька осіб, звичайно.
— Яким це чином? — не повірив я. — Коли востаннє дивився...
Він наповнив келих вином і запропонував його Джасрі. Та з посмішкою взяла напій.
— Ти давно не дивився, — сказав він. — Відтоді трапилося ще кілька смертей.
— Насправді? Що, багато?
— За Хаос! — промовила Джасра, піднімаючи келих. — Хай вирує ще довгі роки!
— За Хаос! — підхопив Мандор, теж піднімаючи келих.
— Хаос, — луною озвався я, і ми водночас піднесли келихи до рота й випили.
Раптом до мене долинули спокусливі аромати. Я повернувся до столу й побачив, що на ньому вже тісняться тарелі з наїдками. Джасра теж повернулася до столу, а Мандор зробив крок уперед і помахом руки відсунув стільці, щоб нам було зручно сісти.
— Прошу, сідайте, і дозвольте мені вам прислужитися, — мовив.
Ми так і зробили. Їжа була чудова. Кілька хвилин проминуло в повній тиші, яку порушували хіба прицмокування на адресу юшки. Я не хотів першим починати словесний гамбіт, але, спало мені на думку, можливо, інші мають такі ж резони.
Нарешті Джасра кашлянула, і ми з Мандором подивилися на неї. Мене здивувало, що вона, не знати чому, начебто трохи нервувалася.
— То що, як там справи у Хаосі? — запитала.
— На цю мить хаотично, — відповів Мандор, — відверто кажучи. — Він секунду помовчав, тоді зітхнув і додав: — Політика.
Вона кивнула, повільно, наче роздумуючи, чи не розпитати його про подробиці, у які він, схоже, не хотів вдаватися, але вирішила цього не робити. Натомість звернулася до мене.
— На жаль, я не мала змоги як слід роздивитися місцеві цікавинки під час перебування в Амбері, — сказала. — Але, судячи з того, що ти мені розповів, життя там також хаотичне.
Я кивнув, погоджуючись.
— Добре, що Далта уже нема під стінами, — сказав я, — якщо ви це мали на увазі. Але він ніколи не був насправді небезпечним, хіба що докучливим. Якщо вже говорити про...
— Не будемо про це, — вона з чарівною посмішкою зупинила мене. — Насправді мене цікавить зовсім не він.
Я посміхнувся їй у відповідь.
— Я забув. Ви від нього не в захваті.
— Не в цьому річ. — Він корисний, по-своєму. Це просто... політика, — закінчила вона, зітхнувши.
Мандор розреготався, розсміялися й ми з Джасрою. Шкода, що я не здогадався вставити цю фразу щодо Амбера. А тепер уже пізно.
— Недавно я придбав картину, — сказав я, — в однієї художниці на ім’я Поллі Джексон[115]. Там зображено червоний «Шевроле», модель 57 року. Мені ця картина страшенно подобається. Вона наразі зберігається в Сан-Франциско. Рінальдо теж сподобалася.
Джасра кивнула, дивлячись у вікно.
— Ви з ним завжди тинялися по різних галереях, — мовила. — Та й мене він часто тягав за собою. Завжди вважала, що Рінальдо має гарний смак. Таланту в нього нема, однак художній смак є.
— Що ви хочете цим сказати: «Таланту нема»?
— Малюнки у нього виходять дуже добрі, а картини якісь невдалі.
Я розпочав цю розмову геть із іншим наміром. Але мене дуже зацікавив цей бік Люкового життя, про який я раніше не знав, тому вирішив дізнатися про це більше.
— Картини? Я не знав, що він писав картини.
— Рінальдо розпочинав писати безліч разів, але ніколи й нікому своїх картин не показував, бо виходило в нього не дуже добре.
— То звідки ви знаєте про ці картини?
— Бо я час від часу навідувалася до його квартири.
— За його відсутності?
— Звичайно. Це моє материнське право.
Мене пересмикнуло. Я знову подумав про спалену в кролячій норі дівчину. Але не збирався виказувати своїх почуттів і псувати нашу бесіду тепер, коли розговорив Джасру. Натомість я повернувся до власного сценарію.
— То, може, він і з Віктором Мелманом познайомився завдяки своєму хобі? — запитав я.
Вона відповіла не відразу: якусь мить пильно дивилася на мене примруженими очима, а тоді кивнула й знову взялася за юшку.
— Так, — мовила, доївши та відклавши ложку. — Він узяв кілька уроків у того хлопа. Вподобав деякі його картини, тому розшукав автора. Може, щось у нього придбав, не знаю. Але факт, що він прохопився йому про власні роботи і Віктор захотів на них подивитися. Сказав Рінальдо, що вони йому сподобалися, й запропонував навчити його певних речей, які можуть бути корисними.
Вона підняла свій келих, вдихнула аромат вина, тоді задивилася на гори за вікном.
Я вже збирався підштовхнути її до подальшої оповідки, коли Джасра несподівано вибухнула сміхом. Зачекав, доки вона відрегочеться.
— Справжній засранець, — вимовила нарешті. — Але талановитий. Треба віддати йому належне.
— Про що це ви? — не зрозумів я.
— Він майже відразу розпочав просторікувати про здобуття власної сили, напускаючи отого туману, властивого напівпосвяченим. Віктор хотів, аби Рінальдо зрозумів, що він окультист, що має зв’язок із неабиякими силами. А потім ще й став натякати, що не проти передати свої знання відповідній людині.
Вона знову розреготалась. Я теж не міг утриматися від сміху, уявивши, як навчений найпростішим цирковим фокусам песик звертається з такою пропозицією до справжнього майстра.
— Звісно, він просто побачив, що Рінальдо має повний гаманець, — продовжила вона. — У Віктора ж тоді, як і зазвичай, в кишенях аж свистіло. Проте Рінальдо не виявив зацікавленості, а невдовзі припинив брати у нього уроки з живопису, бо відчув: навчився усього, що той міг йому