Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Віднині ти — охоронець Джерела, — виголосила вона, — і служиш тільки мені. Ти визнаєш це?
Потемнілі вуста викривилися.
— Тоді йди й тамуй вогонь, — наказала вона. — Розпочинай своє служіння.
Здавалося, голова кивнула й тієї ж миті продовжила занурюватися. За секунду лише пухнастий пучечок волосся стирчав над поверхнею, а тоді земля проковтнула і його. Лінія сили зникла.
Я відкашлявся. Почувши цей звук, Джасра повернулася до мене, опустивши руки. Вона ледь помітно усміхалася.
— Він живий чи мертвий? — поцікавившись, я відразу ж додав: — Запитую суто з академічного погляду.
— Точно не знаю, — відказала вона. — Мабуть, і те, і те, потроху. Як і ми всі.
— Охоронець Джерела, — повторив я. — Цікаве існування...
— Цікавіше, ніж у вішалки, — парирувала вона.
— Ще б пак, — погодився я.
— Гадаю, ти чекаєш від мене вдячності за моє... відновлення? — запитала вона.
Стенувши плечима, я відповів:
— Щиро кажучи, маю чим перейматись і крім цього.
— Ти хотів покласти край вендеті, — мовила вона, — а я бажала повернути це місце собі. Я й зараз не маю ніжних почуттів до Амбера, але пропоную квит на квит.
— Згода, — відгукнувся я. — А ще ми маємо спільні родинні прив’язаності, чи не так?
Якусь мить вона вивчала моє обличчя, звузивши очі, а тоді посміхнулась і мовила:
— Хай Люк тебе не хвилює.
— Не хвилює? Цей сучий син Далт...
Посмішка залишалася на її обличчі.
— Ви знаєте щось, чого не знаю я? — запитав я.
— Багато чого знаю... — відказала вона.
— Не проти чимось поділитися зі мною?
— Інформація має свою ціну, — зауважила вона, і цієї миті земля під нами легенько затряслась, а вогняний стовп хитнувся з боку на бік.
— Тобто я пообіцяю допомогти вашому синові, а в обмін на це ви надасте мені інформацію? — не відступав я.
Вона розреготалася:
— Якби я припускала, що Рінальдо потребує допомоги, то зараз була б поруч із ним. Гадаю, тобі подобається вважати, що мені бракує навіть материнських почуттів, бо так простіше мене ненавидіти.
— Послухайте, ми ж наче погодилися на нічию! — сказав я.
— Це не заважає нам ненавидіти один одного, — парирувала вона.
— Але ж, леді! Попри те, що ви намагалися вбити мене, ріку рік, я не маю на вас зуба. Ви — ненька мого приятеля. Якщо він потрапив у халепу, прагну йому допомогти, і з вами я б не хотів сваритися.
Мандор відкашлявся, а омахи полум’я заколивалися, згорнулися, понижчали ще футів на десять.
— Я знаю добрі кулінарні заклинання, — повідомив він. — Кажу на той випадок, якщо недавня активність збудила у когось апетит.
Джасра обдарувала його посмішкою, чи не грайливою, і, можу заприсягтися, закліпала до нього віями. Звісно, він справляє певне враження оцією своєю копичкою білявого волосся, але загалом я не назвав би Мандора привабливим. Ніколи не розумів, чому жінок завжди тягне до нього. Я навіть колись перевірив, чи не наклав він для цього на себе якісь чари, але нічого такого не виявилося. Певно, це геть інша магія.
— Чудова ідея! — відгукнулася Джасра. — Я займуся декораціями, якщо ти подбаєш про решту.
Мандор кивнув головою, погоджуючись; полум’я припало до самої землі, а тоді сховалося під землю. Джасра голосно наказала Шару, цьому Незримому Охоронцеві, утримувати вогонь у такому стані, після чого розвернулася й пішла попереду нас до сходів, що вели вниз.
— Підземний перехід, — пояснила, — до цивілізованіших берегів.
— Підозрюю, — зауважив я, — що всі, з ким ми зустрінемося, залишилися відданими Джулїї.
Джасра розсміялася:
— А донедавна вони були віддані мені, ще раніше — Шару. То професіонали, які належать цьому місцю. Їм платять, щоб вони захищали переможців, а не мстили за тих, хто програв. Я з’явлюся перед ними з урочистою промовою після обіду і сподіватимуся на їхню одностайну та щиру лояльність аж до чергової узурпації влади. Обережно: третя сходинка хитається.
Отже, вона йшла попереду, показуючи нам шлях крізь потаємний прохід у стіні, тоді — уздовж темного тунелю, що вів, як я прикинув, на північний захід, до тієї частини цитаделі, котрою я вже трохи блукав під час свого попереднього тут перебування. Це було того дня, коли я врятував Джасру від Маски-Джулії і забрав її з собою до Амбера, де їй довелося трохи побути вішалкою у нашому палаці. У тунелі, яким ми просувалися, панувала цілковита темрява, але Джасра вичаклувала рухливу цятку і та, наче блукаючий болотяний вогник[112], тільки яскравий, вказувала нам шлях крізь морок, що дихав сирістю. Повітря тут було затхле, а стіни вкривали павутиння та пліснява. Ми ступали земляною долівкою, на якій лише де-не-де, посередині, збереглись острівки пощерблених кам’яних плит. Ішли між смердючих калюж, що траплялися там і сям, а повз наші ноги, та й голови теж, раз у раз шмигали невеличкі темні істоти.
Насправді я не потребував світла. Можливо, так само, як і кожний у нашому товаристві. Я задіяв образ Лоґрусу, і він забезпечив мені магічний зір, сріблясту, розсіяну присвітку. Я не гасив її, бо вона годилася й на те, щоб виявляти чари, а вони могли тут діяти — пастки, заховані в цих стінах, чи ті, які віроломно наклала Джасра. Цей зір давав мені змогу бачити, що образ Лоґрусу плив і перед Мандором; він, наскільки я знав, був не надто схильний довіряти будь-кому. Щось прозоре, нагадуючи розмитими абрисами Лабіринт, мерехтіло й перед Джасрою, замикаючи коло обачливості. А вогник танцював попереду нас.
Ми обігнули штабель із бочок і опинились у приміщенні, яке, очевидно, було добре обладнаним винним льохом. Зробивши кілька кроків цим залом, Мандор зупинився й обережно видобув зі стелажа ліворуч запорошену пляшку. Витер етикетку краєчком плаща.
— Оце так-так! — видихнув.
— А що там таке? — зацікавилася Джасра.
— Якщо це вино не зіпсувалось, я можу сервірувати навколо
