Буря Мечів - Джордж Мартін
З ударом грому опустилася темрява. Вовк кинувся на тенійців, і вони схопилися за списи. Кобила старого стала дибки, збожеволівши від запаху крові, й брикалася копитами. У Джона в руці досі був Довгопазур. І Джон Сноу збагнув, що кращого шансу вже не буде.
Зарубавши одного чоловіка, який саме розвернувся до вовка, штовхнув другого й рубонув третього. Серед цього божевілля він чув, як хтось кличе його на ім’я, але не міг навіть зрозуміти, хто це — Ігритта чи магнар. Тенієць, який силкувався приборкати кобилу, Джона й не побачив. Довгопазур здавався легким як пір’їна. Джон рубонув чоловіка по литці, відчувши, як криця вгризлася в кістку. Щойно дикун упав, шкапа знову стала дибала, але Джонові якимсь чином вдалося вільною рукою схопити її за гриву й заскочити верхи. Чиясь рука хапнула його за щиколотку, він рубонув мечем — і Боджерове обличчя розчинилось у фонтані крові. Кобила звелася на диби, брикнулася. Копито з хрускотом поцілило одному з тенійців у скроню.
І тут кобила помчала. Джон і не пробував її скерувати. Вона летіла крізь болото, дощ і грім, і йому лишалося тільки триматися верхи. В обличчя хльостала мокра трава, мимо вуха пролетів спис. «Якщо коняка спіткнеться й ногу зламає, мене наздоженуть і вб’ють»,— подумав Джон, але давні боги не покинули його, і кобила не спіткнулася. На бані неба затріпотіла блискавка, над рівнинами прокотився грім. Крики затихали й завмирали позаду.
Минали години; дощ нарешті припинився. Джон отямився серед моря високої чорної трави. Праве стегно пульсувало від болю. Опустивши очі, він з подивом побачив, що знизу стирчить стріла. «Коли це сталося?» Схопивши стрілу, він смикнув, але наконечник засів глибоко в нозі, й біль був просто нестерпний. Джон пригадував божевілля, яке вибухнуло в заїзді, але в пам’яті спливав тільки звір — худий, сірий і жахливий. «Надто великий як на звичайного вовка. Значить, деривовк». Мабуть, так і було. Джон у житті не бачив, щоб тварина рухалася так блискавично. «Як вітер, сірий вітер... Сіровій...» Може, на Північ повернувся Роб?
Джон похитав головою. Відповідей він не мав. Навіть думати було важко... про вовка, про старого, про Ігритту — про все...
Він незграбно скотився з кобили. Поранена нога підігнулася, він ледве притлумив скрик. «Буде боляче». Але стрілу потрібно висмикнути, й затягувати з цим не можна. Джон стиснув долонею оперення, глибоко вдихнув — і штовхнув стрілу вперед. Крекнув і вилаявся. Боліло так, що довелося зупинитися. «З мене кров юшить, як зі свині недорізаної»,— подумав Джон, але нічого з цим не поробиш, поки стрілу не вийняв. Скривившись, він спробував знову... і знову зупинився, тремтячи. Ще раз. Цього разу він скрикнув, але стріла вже стирчала спереду зі стегна. Джон спустив закривавлені бриджі, щоб зручніше було вхопитися за наконечник, скривився й повільно витягнув стрілу з ноги. Сам не вірив, що вдалося це зробити — і не знепритомніти.
Потому він довго лежав на землі, стискаючи свій трофей і тихо спливаючи кров’ю, від слабкості не в змозі поворухнутися. За деякий час він збагнув, що як не змусить себе таки поворушитися, помре від крововтрати. Джон підповз до мілкого струмка, куди вже забрела попити кобила, в холодній воді промив ногу й туго її замотав, відірвавши смужку тканини від плаща. Стрілу він теж помив, обертаючи в руках. Оперення біле чи сіре? Ігритта свої стріли оперювала світло-сірим гусячим пір’ям. «Це вона в мене вистрілила, коли я втікав?» Винуватити її за це Джон не міг. Вона цілилася в нього чи в коня? Якби кобила впала, Джон був би приречений.
— Пощастило, що нога моя на дорозі трапилася,— пробурмотів він.
Деякий час він відпочивав, а кобила паслася. Далеко вона не заходила. І це було добре. З пораненою ногою піймати її він би не зміг. Він і так заледве примусив себе зіп’ятися на ноги й вилізти їй на спину. «Як я тоді на неї заскочив — без сідла і стремен, з мечем у руці?» На це питання він теж не міг дати відповіді.
Вдалині стиха погримував грім, але над головою хмари вже почали розходитися. Джон роздивлявся небо, поки не відшукав Крижаного Дракона, а тоді спрямував кобилу на північ, до Стіни й Чорного замку. Підбиваючи п’ятами під боки шкапу вбитого старого, він здригався від болю. «Я їду додому»,— втішав себе Джон. Та якщо це так, чому він почувається таким спустошеним?
Їхав він до самого світанку — доки зірки поглядали вниз, наче очі.
Данерис
Дотрацькі пластуни все доповіли, як є, але Дані хотіла побачити на власні очі. Сер Джора провів її через березник і вгору на пісковиковий гребінь.
— Думаю, досить,— застеріг він на вершині.
Зупинивши коня, Дані поглянула туди, за поля, де на перепоні їй стало юнкайське військо. Білобородий учив її рахувати чисельність ворожої армії.
— П’ять тисяч,— мовила вона за мить.
— Згоден,— мовив Джора і вказав уперед.— Ось там, на флангах, перекупні мечі. Лансьєри й кінні лучники, але для ближнього бою в них є і мечі, і топори. З лівого боку — середні сини, з правого — штормокруки. Приблизно по п’ятсот вояків з кожного боку. Бачите прапори?
Юнкайська гарпія замість ланцюга стискала в пазурах батіг і залізний нашийник. Але під штандартами міста, якому служать, перекупні мечі вивісили і свої: праворуч — чотири круки поміж перехрещених блискавок, ліворуч — зламаний меч.
— Центр тримають самі юнкайці,— зауважила Дані. Здалеку їхні офіцери геть не відрізнялися від астапорських: високі яскраві шоломи й обшиті блискучими мідними дисками плащі.— У них під командуванням солдати з рабів?
— Переважно. Але вони не рівня незаплямованим. Юнкай славиться підготовкою постільних рабів, а не воїнів.
— Що скажете? Здатні ми здолати цю армію?
— Легко,— озвався сер Джора.
— Але не без крові.
Того дня, коли пав Астапор,
