Буря Мечів - Джордж Мартін

«Я знаю одне. Я знаю, що ти — дикунка до шпику кісток». Іноді легко було про це забути — коли вони удвох сміялися чи цілувалися. Та потім хтось із них щось казав чи робив — і знагла Джон згадував, яка стіна розділяє їхні світи.

— Чоловік володіє або жінкою, або клинком,— сказала Ігритта,— та обома володіти він не зможе. Кожна дівчинка знає це від матері,— вона вперто задерла підборіддя й труснула густими рудими косами.— Не можна володіти землею, так само як неможливо володіти морем чи небом. Ваші уклінники так не думають, але Манс їм доведе.

Сміливе похваляння, тільки нічим не підкріплене. Джон зиркнув назад — пересвідчитися, що магнар не чує. Ерок, Чиряк і Конопляний Ден ішли за кілька ярдів позаду, не звертаючи на них уваги. Чиряк жалівся на свою дупу.

— Ігритто,— неголосно мовив Джон,— Мансові не вдасться перемогти в цій війні.

— Вдасться! — вигукнула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти не бачив, як воює вільний народ!

Подейкували, що дикуни б’ються, як герої чи демони (залежно хто розповідає), що, зрештою, одне й те саме. Вони воюють з одчайдушною мужністю, шукаючи слави.

— Я не сумніваюся, що всі ви — сміливці, та в бою дисципліна перемагає доблесть. Кінець кінцем Манс програє, як програвали всі королі-зі-Стіною до нього. А коли це станеться, ви загинете. Всі.

Ігритта мала такий сердитий вигляд, що йому здалося — зараз вона його вдарить.

— Так, усі,— сказала вона.— І ти теж. Ти вже не ворон, Джоне Сноу. Я присягнулася в цьому, тож не підведи мене.

Вона штовхнула його до стовбура дерева і поцілувала в губи — просто на очах їхньої валки голодранців. Джон чув, як Григ Цап підганяє її. Хтось засміявся. Попри все, Джон відповів на поцілунок. Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Ігритта розчервонілася.

— Ти мій,— прошепотіла вона.— Мій, а я твоя. І якщо ми помремо, так і буде. Всі люди помруть, Джоне Сноу. Та спершу ми поживемо.

— Так,— хрипко одказав він.— Спершу поживемо.

На це вона широко посміхнулася, показавши Джонові криві зуби, які він уже дивним чином устиг полюбити. «Дикунка до шпику кісток»,— знову подумав він з печальним томлінням у нутрі. Звично розім’яв пальці робочої руки, подумавши: а як учинила б Ігритта, якби зазирнула йому в душу? Зрадила б його, якби він всадовив її і розповів, що він і досі лишається сином Неда Старка і вояком Нічної варти? Він сподівався, що ні, але ризикувати не збирався. Забагато життів залежить від того, чи вдасться йому дістатися Чорного замку раніше за магнара... якщо, звісно, йому пощастить утекти від дикунів.

З південного боку Стіни спустилися в Сіроварті, покинутій уже двісті років. Сто років тому обвалився один проліт велетенських кам’яних сходів, та все одно спускатися було набагато легше, ніж лізти нагору. Звідти Стир вирушив углиб Дару, щоб уникнути патрулів Варти. Григ Цап провів загін повз кілька залюднених поселень, які в цих краях ще лишилися. А далі, якщо не рахувати поодиноких круглих веж, які впиралися в небо, наче кам’яні пальці, людським духом і не пахло. Загін, ніким не видимий, не помічений, просувався холодними мокрими пагорбами й вітряними рівнинами.

«Хай що тобі велітимуть, не опирайся,— напучував колись Піврукий.— Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба». Джон проїхав з ними вже багато льє, а ще більше пройшов, ділив з ними хліб і сіль, ще й Ігриттину постіль, а вони йому так і не довіряли. День і ніч наглядали за ним тенійці, відшукуючи ознак його зради. Втекти йому не вдасться, а незабаром буде вже запізно.

«Бийся разом з ними»,— сказав Кворин, перш ніж віддати своє життя Довгопазуру... але поки що до цього не доходило. «Якщо проллю братську кров, пропаду. Тоді, значить, я перейшов Стіну назавжди й повороту вже не буде».

Щодня після маршу його викликав магнар і ставив меткі й гострі запитання про Чорний замок, про залогу й оборону. Де міг, Джон брехав, кілька разів удавав, що необізнаний, але його слухали також Григ Цап і Ерок, а вони знають достатньо, тож Джонові доводилося діяти дуже обережно. Відверта брехня точно вже його викриє.

Але правда була жахлива! В Чорному замку нема оборонних систем — тільки власне Стіна. Немає навіть ні дерев’яного частоколу, ні земляних ровів. Так званий замок — не більш як низка веж і фортець, дві третини з яких уже валяться. Що ж до залоги, то з неї дві сотні людей Старий Ведмідь забрав з собою в розвідку. Бодай хтось із них повернувся? Знати цього Джон не міг. Отож у замку, мабуть, лишилося чотири сотні братів — здебільшого будівничих і стюардів, а не розвідників.

Тенійці ж були вояки загартовані й доволі дисципліновані порівняно з рештою дикунів; без сумніву, саме тому Манс їх і обрав. А оборонці Чорного замку включають і сліпого мейстра Еймона, і його підсліпуватого стюарда Клайдаса, і однорукого Донала Ноя, і пияка септона Селадара, і Глухенького Дика Фоларда, і Трипалого Гоба-кухаря, і старого сера Вінтона Стаута, а ще Гальдера, Жабу, Пипа, Альбета й решту хлопців, які тренувалися разом з Джоном. А командувати ними буде червонопикий Бовен Марш, опецькуватий лорд-стюард, якого на час відсутності лорда Мормонта поставили каштеляном. Стражденний Ед, бувало, називав Марша «Старим Гранатом», і йому прізвисько дуже пасувало, як-от Мормонту — «Старий Ведмідь». «Ось людина, яку добре мати в перших рядах, коли ворог уже в полі,— казав Ед своїм звичним кислим тоном.— Він тобі їх усіх порахує. Просто звір у лічбі, оцей».

Якщо магнар заскочить Чорний замок зненацька, буде кривава різанина — хлопців порубають у ліжках, вони й спам’ятатися не встигнуть. Джон мусить їх попередити, але як? Його ніколи не посилають ні по харчі, ні на полювання, не ставлять самого на чати. Та й за Ігритту він боїться. З собою її взяти він не може, а якщо лишить, чи не змусить магнар її відповідати за його зраду? «Два серця як одне»...

Щоночі вони спали під одними хутрами; Джон, засинаючи, відчував її голову в себе на грудях, її руді коси лоскотали йому підборіддя, її запах став уже рідний. Її криві зуби, її персо в його долоні, смак її вуст... його втіха і його розпач! Не одну ніч лежав він, відчуваючи поруч тепло