Буря Мечів - Джордж Мартін

— Жовте,— озвалася вона.— Ти про це? Оце каміння нагорі місцями жовте.

— Те каміння називається зубцями. Давним-давно зубці були позолочені. Це Корона Королеви.

На тому боці озера вежа знову почорніла — виднілися хіба ледь означені обриси.

— Там мешкала королева? — запитала Ігритта.

— Ночувала одну ніч...— (Легенду оповідала стара Нан, але згодом мейстер Лувін майже все підтвердив).— Алісанна, дружина короля Джейгейриса Миротворця. Він отримав прізвисько «Старий король», бо правив дуже довго, але на Залізний трон він сів ще молодим. За тих часів він мав звичку подорожувати королівством. Коли він приїхав у Вічнозим, то привіз із собою королеву, шістьох драконів і половину двору. Король мав обговорити деякі справи з хранителем Півночі, Алісанна ж нудилася, тож сіла на свою Срібнокрилку й полетіла на північ подивитися Стіну. Це село — одне з місць, у яких вона зупинялася. Після її візиту селяни пофарбували зубці на вежі, щоб вони нагадували золоту корону, яку носила королева, яка провела серед них одну ніч.

— У житті не бачила дракона.

— Ніхто не бачив. Останні дракони вимерли сто років тому, ба й більше. Але ця історія трапилася раніше.

— Королева Алісанна, кажеш?

— Добра королева Алісанна, ось як її назвали згодом. На її честь названо один із замків на Стіні. Брама Королеви. А до її візиту він називався Снігова Брама.

— Якщо вона була така добра, мала б ту Стіну зруйнувати.

«Ні,— подумав Джон.— Стіна боронить державу. Від Чужих... і від тебе й тобі подібних, люба».

— Був у мене ще один приятель, який мріяв про драконів. Карлик. Розповідав мені...

— Джоне Сноу! — навис над ними один з тенійців, хмурячись.— Магнар хоче.

Джонові здалося, що це той самий, який наскочив на нього біля печери, за день до того як вони перелізли Стіну, але твердої певності не мав. Він звівся на ноги. Ігритта пішла з ним; Стира це завжди дратувало, та коли він намагався її відпровадити, вона йому нагадувала, що народилася вільною жінкою, а не уклінницею. Тому приходить і йде, коли схоче.

Магнар стояв під деревом, яке проросло у вітальні. Бранець навколішках біля коминка, оточений дерев’яними списами та бронзовими мечами, спостерігав за Джоновим наближенням, але мовчав. По стінах цебенів дощ, стукотів по останніх листочках, які ще трималися на дереві, а від вогню кільчився густий дим.

— Він має померти,— сказав магнар Стир.— Давай, вороне.

Старий не промовив ні слова. Просто дивився на Джона, який стояв поміж дикунів. Серед дощу й диму, у світлі самого тільки вогню, він не міг роздивитися, що Джон під овчинним плащем убраний у все чорне. Чи міг?

Джон витягнув з піхов Довгопазура. Крицю омив дощ, а по краю пробіг тьмяний жовтогарячий відблиск полум’я. Маленьке багаття коштує людині життя. Джон пригадав слова Кворина Піврукого, коли вони запримітили на Скімливому перевалі ватру. «Там, у горах, багаття — це життя,— сказав він,— та іноді й смерть». Було то високо в горах на Льодоіклах, за Стіною, де не визнають законів. А тут-бо Дар, він під захистом Нічної варти та влади Вічнозиму. Тут людина повинна мати право розпалити багаття й не загинути за це.

— Чого ти завагався? — мовив Стир.— Убий його — і по всьому.

Навіть тут бранець не заговорив. «Змилуйся»,— міг би він сказати, або: «Ви забрали в мене коня, гроші, харчі, лишіть бодай життя», або: «Ні, будь ласка, я ж вам нічого не зробив». Міг би сказати тисячу речей, або заплакати, або волати до своїх богів. Та жодні слова його б уже не порятували. Мабуть, він це усвідомлював. Отож і тримав язика за зубами, поглядаючи на Джона зі звинуваченням і благанням водночас.

«Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними...» Але ж старий і не боронився! Йому просто не пощастило, ось і все. Хто він такий, звідки з’явився, куди прямував на своїй худоребрій шкапі — значення це не мало.

«Він уже старий,— вмовляв себе Джон.— Йому п’ятдесят, а може, й шістдесят. Він і так уже пережив багатьох. Тенійці все одно його вб’ють, жодні мої слова чи дії його не врятують». Але Довгопазур чомусь здавався важчим, ніж зазвичай,— неможливо було піднести. А чоловік усе дивився на нього очима великими й чорними, як два колодязі. «Провалюся в ці очі й потону». Магнар теж на нього дивився — його недовіра відчувалася майже фізично. «Старий і так мрець. Хіба не байдуже, що його зарубає моя рука?» Один удар — швидко й чисто. Довгопазур викуваний з валірійської криці. «Як Лід». Джон пригадав іншу схожу сцену: навколішках стоїть дезертир, котиться голова, ясніє кров на снігу... батьків меч, батькові слова, батькове обличчя...

— Рубай, Джоне Сноу,— підганяла Ігритта.— Ти мусиш, ’би довести, що ти не ворон, що ти тепер належиш до вільних людей.

— Убити старого, який просто сидів біля багаття?

— Орелл теж просто сидів біля багаття. Але ти не завагався,— вона кинула на нього важкий погляд.— І мене ти збирався вбити, поки не побачив, що я — жінка. А я взагалі спала.

— Це зовсім інша справа. Ви були солдати... чатові.

— Ага. А ви, ворони, не хотіли, щоб вас хтось викрив. Точно як ми зараз. Усе те саме. Тому вбивай.

Джон розвернувся до старого спиною.

— Ні.

Магнар наблизився — високий, холодний, небезпечний.

— А я сказав — так. Я тут командую!

— Ви командуєте тенійцями,— одповів Джон,— а не вільними людьми.

— Щось я тут вільних людей не бачу. А бачу ворона і ворону.

— Я не ворона! — Ігритта висмикнула з піхов ножа. Три кроки — і вона, схопивши голову старого за волосся й відкинувши назад, розтяла йому горлянку від вуха до вуха. Навіть перед смертю старий і не скрикнув.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу! — гаркнула Ігритта й кинула закривавленого ножа йому під ноги.

Магнар зронив щось давньою мовою. Може, велів своїм тенійцям убити Джона на місці, але цього він уже не дізнається. З неба впала блискавка — палюча біло-блакитна стріла, торкнувшись верхівки вежі на озері. Її сила відчувалася на запах, а коли пролунав грім, від нього, здавалося, здригнулася ніч.

Між людей стрибнула смерть.

Спалах блискавки засліпив Джона, але він устиг побачити стрімку тінь — за мить до того, як пролунав