Буря Мечів - Джордж Мартін

З кожним днем, який Джон проводив серед дикунів, зробити те, що він мав, ставало дедалі важче. Йому доведеться зрадити цих людей, а коли це станеться, вони помруть. Він не шукав їхньої дружби, як не шукав і кохання Ігритти. Та все одно... тенійці, які розмовляли давньою мовою, рідко коли заговорювали до Джона, а от з Ярловими нальотчиками, яким вдалося подолати Стіну, все було складніше. Попри власну неохоту Джон дедалі ближче знайомився з ними: з худим і тихим Ероком, з товариським Григом Цапом, з хлопчаками Квортом і Боджером, з линварем Конопляним Деном. А що найгірше — з Делом, довговидим юнаком приблизно Джонового віку, який мрійливо розповідав про дівчину-дикунку, що її збирався вкрасти. «Вона щасливиця, як твоя Іритта. Поцілована вогнем».

Джонові доводилося прикушувати язика. Він не хотів нічого знати ні про Делову дівчину, ні про Боджерову маму, ні про прибережне селище, з якого родом Генк Шолом, ні як Григові кортіло відвідати зеленяків на острові Ликів, ні як лось колись загнав Пальчика на дерево. Він не хотів нічого чути ні про чиряк на дупі Чиряка, ні скільки здатен вижлуктити елю Каміннопалий, ні як Квортів менший братик благав його не йти з Ярлом. Квортові було заледве чотирнадцять, а він уже собі дружину вкрав і встиг дитинку зробити. «Може, малюк вродиться в замку,— хвалився хлопець.— У замку, як лорд!» Він був просто в захваті від «замків», які вони бачили дорогою, хоча були то сторожові вежі.

Хотів би Джон знати, де зараз Привид! Попрямував у Чорний замок — чи бігає нині в лісі з якою-небудь вовчою зграєю. Джон геть не відчував деривовка, навіть уві сні. Від цього здавалося, наче від нього шматок відрізали. Навіть коли поруч з ним спала Ігритта, він почувався самотнім. І не хотів померти самотнім.

По обіді дерева почали рідшати; загін просувався на схід ледь пагористими пологами. Навколо трави росли до пояса, а коли налітав вітерець, легенько гойдалася дика пшениця, та загалом день був теплий і ясний. Проте ближче до сонцесхилу на заході почали купчитися хмари. Скоро вони проковтнули жовтогаряче сонце, і Лен пообіцяв бурю. Мати в нього була полісунка, тож ніхто не заперечував, що в нього є дар передбачати погоду.

— Тут село неподалік,— мовив Григ Цап до магнара.— Дві милі, може, три. Там і знайдемо дах над головою.

Стир одразу ж погодився.

Коли нарешті добилися на місце, вже добре споночіло, і буря вирувала. Село розташувалося на березі озера, та покинули його так давно, що більшість будинків уже лежала в руїнах. Навіть маленький рублений заїзд, що колись, мабуть, радував око подорожніх, наполовину обвалився і втратив стелю. «Дах над головою ми тут навряд чи знайдемо»,— похмуро подумав Джон. Коли спалахувала блискавка, на острові посеред озера можна було розгледіти круглу вежку, але без човнів доплисти до неї неможливо.

Ерок з Делом підкралися ближче, щоб розвідати руїни, однак Дел майже зразу повернувся. Стир, притримавши валку, вислав уперед дюжину своїх тенійців зі списами в руках. На той час Джон і сам уже все побачив: димар заїзду почервонили проблиски багаття. «Ми не самі». У нутрі зазміївся страх. Заіржав кінь, почулися крики. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними»,— казав Кворин.

Але битва вже закінчилася.

— Тут тільки один,— повернувшись, доповів Ерок.— Старий на коні.

Магнар прокричав давньою мовою якісь накази, і два десятки тенійців зайняли оборону навколо села, а решта заходилися прочісувати будинки — чи ніхто не заховався серед трави й завалів. Решта згрудилась у заїзді з обваленим дахом, змагаючись за місце ближче до вогню. Обламане гілля, яке підкидав у багаття старий, не так горіло, як диміло, але такої глупої дощової ночі радувало бодай якесь тепло. Двоє тенійців, кинувши старого на землю, трусили його речі. Ще один тримав його коня, а ще троє патрали сакви.

Джон вийшов. Під ногою чвякнуло гниле яблуко. «Стир уб’є старого». Магнар сказав це в Сіроварті: всіх уклінників, які стрінуться дорогою, слід негайно вбивати, щоб не здійняли галасу. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними». Чи означає це, що Джон має мовчки стояти, безпомічно чекаючи, поки старому переріжуть горлянку?

На околиці села Джон наскочив на одного з чатових, яких виставив Стир. Тенієць щось прогарчав давньою мовою і списом вказав на заїзд. «Забирайся назад, де тобі місце»,— здогадався Джон. Але ж де його справжнє місце?

Він рушив до води й несподівано відшукав майже суху ділянку під похилою мазаною стіною хатини, яка вже практично розвалилася. Саме тут його і знайшла Ігритта: він сидів, витріщаючись на побите дощем озеро.

— Я знаю це місце,— заговорив Джон, коли вона присіла поруч.— Вежа... поглянь на саму гору, коли спалахне блискавка, і розкажеш, що ти бачиш.

— Ну, якщо хочеш,— мовила вона, а тоді провадила,— тенійці кажуть, чули звідти звуки. Кажуть, то крики.

— То грім.

— А вони кажуть — крики. Може, там привиди.

На тій похмурій вежі і справді могли замешкати привиди: стоїть собі чорна сильветка посеред бурі, на скелястому острові, а навколо злива хльостає озеро.

— Можемо зблизька подивитися,— запропонував Джон.— Ми вже й так мокрі.

— Хочеш поплавати? В шторм? — зареготала вона з такої його ідеї.— Це такий трюк, щоб змусити мене одяг скинути, Джоне Сноу?

— А мені для цього до трюків треба вдаватися? — підкусив він.— Чи ти просто плавати не вмієш?

Сам Джон плавав дуже добре — навчився ще змалечку в широкому вічнозимському рові.

Ігритта штурхнула його в плече.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Та я плаваю як риба. Я тобі покажу!

— Як риба, як коза, як кінь... багато в тебе іпостасей, Ігритто,— мовив він і, хитаючи головою, мовив: — Якщо це те місце, про яке я думаю, плисти нам не доведеться. Дійдемо так.

Відсунувшись, вона втупилася в нього.

— По воді пройдемо? І що це за південське чаклунство?

— Ніякого чак...— почав був він — і тут небо прошила велетенська блискавка та дзьобнула поверхню озера. На якусь мить навколо стало ясно, як удень. Грім бухнув так, що Ігритта, хапнувши ротом повітря, затулила вуха.

— Ти дивилася? — запитав Джон, коли звук стих і ніч