Буря Мечів - Джордж Мартін

Ґрати були замкнені, та залізні засуви всі проржавіли. Годор ухопився за ті, що ліворуч, і, натужно крякнувши, смикнув. Нічого не сталося. Він спробував їх штовхнути, але марно. Він трусив штаби, буцав ногами, штовхав плечем, гримів ними й лупасив кулачиськом по завісах, поки в повітрі не почали літати клапті ржі, але залізні ґрати не піддавалися. З тими, що вели вниз, теж не пощастило.

— Не зайти нам,— знизала плечима Міра.

Душник був просто над головою у Брана, який сидів у кошику за спиною в Годора. Отож хлопчик потягнувся вгору, вчепився в решітку та смикнув. І вона вискочила зі стелі у хмарі ржі та кам’яних окрушин.

— Годор! — закричав Годор. Важкі залізні ґратки ще раз буцнули Брана по голові та гримнулися під ноги Джоджену, який тільки й устиг їх відштовхнути. Міра розсміялася.

— Ви тільки погляньте, королевичу,— мовила вона,— та ви дужчі за Годора!

Бран спалахнув.

Решітка випала, тож Годор підсадив Міру й Джоджена в отвір. Краножани, ухопивши Брана за руки, підняли нагору і його. Найважче було затягнути всередину Годора. Підняти його, як Брана, у Рідів бракувало сили. Нарешті Бран звелів йому піти пошукати великі брили. На острові каміння не бракувало, тож Годор, наваливши гору, дотягнувся до крихких країв отвору й заліз усередину.

— Годор,— щасливо відсапувався він, широко всміхаючись.

Опинилися вони у лабіринті комірчин, темних і порожніх, які Міра довго досліджувала, поки не знайшла вихід назад до сходів. Що вище вони піднімалися, то світліше ставало; на третьому поверсі в стіні були пробиті стрільниці, а на четвертому — справжні вікна; п’ятий і шостий, останній, поверхи являли собою великі круглі покої з арочними дверима з трьох боків, які виходили на кам’яні балкончики. З четвертого боку ліпилася вбиральня, розташована понад стічним жолобом, який збігав просто в озеро.

Заки вилізли на дах, небо вже цілком затягнуло хмарами, а туча на заході почорніла. Дужий вітер рвав поли Бранового плаща, які аж виляскували.

— Годор,— поскаржився Годор на шум.

Міра крутнулася на місці.

— Почуваюся велетом, який дивиться на світ згори вниз.

— На Перешийку ростуть дерева вдвічі вищі,— нагадав їй брат.

— Так, але навколо них такі самі дерева,— озвалася Міра.— На Перешийку все тулиться тісно, а небо наче менше. А тут... відчуваєш цей вітер, брате? Поглянь, який великий став світ!

Щира правда: видно було далеко-далеко. На півдні починалися пагорби, за якими здіймалися сіро-зелені гори. Навсібіч, скільки сягало око, тягнулися пагористі рівнини Новодару.

— Я сподівався, звідси видно Стіну,— розчаровано мовив Бран.— Та ні, дурниці, вона, мабуть, за п’ятдесят льє звідси...

Згадавши про це, Бран відчув, як він утомився і змерз.

— Джоджене, що нам робити, коли ми дістанемося Стіни? Дядько стільки разів розповідав, яка вона велика! Сімсот футів заввишки, а така товста в основі, що брами в ній — це крижані тунелі. Як нам здолати її, щоб відшукати триокого ворона?

— Я чув, уздовж Стіни є чимало покинутих замків,— відповів Джоджен.— Збудованих Нічною вартою кріпостей, які нині стоять пусткою. Може, через один з таких замків нам і вдасться пройти.

«Замки з привидами», ось як називала їх стара Нан. Колись мейстер Лувін загадав Бранові вивчити назви всіх до одного фортів уздовж Стіни. Це виявилося нелегко: загалом їх було дев’ятнадцять, але не траплялося ще такого, щоб залюднені були більш як сімнадцять. На бенкеті на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим Бран перерахував дядькові Бенджену усі форти — зі сходу на захід і з заходу на схід. Розсміявшись, Бенджен Старк мовив: «Ти їх вивчив краще за мене, Бране. Мабуть, це тобі слід стати головним розвідником. А я тут залишуся замість тебе». Та було це до того, як Бран упав. До того, як побився. Коли Бран отямився калікою, дядько вже поїхав назад у Чорний замок.

— Мій дядько казав, що в усіх покинутих замках брами завалюють кригою і камінням,— мовив Бран.

— То доведеться розгрібати,— сказала Міра.

Брана це непокоїло.

— Не можна цього робити. З того боку може казна-що проникнути. Треба нам дістатися Чорного замку й попроситися в лорда-командувача на той бік.

— Ваша високосте,— мовив Джоджен,— Чорного замку нам слід уникати, як і королівського гостинцю. Там сотні людей!

— Це вояки Нічної варти,— сказав Бран.— Вони дають обітницю не брати участі в сутичках і все таке.

— Ага,— озвався Джоджен,— але досить буде одного кривоприсяжника, щоб зрадити вашу таємницю залізним або ж Болтоновому Байстрюку. Та й де певність, що Нічна варта нас пропустить? Може, захочуть нас затримати або відіслати назад.

— Але ж мій батько був другом Нічній варті, а мій дядько — головний розвідник. Може, він знає, де мешкає триокий ворон. Та й Джон Сноу теж у Чорному замку.

Бран сподівався знову побачитися з Джоном, і з дядьком теж. Чорні брати, коли востаннє навідувались у Вічнозим, казали, що Бенджен Старк зник під час розвідки, але на цей час він уже ж точно повернувся, правда?

— Кажу вам, Варта нам і коней може дати,— провадив Бран.

— Тихо,— Джоджен дашком пристав долоню до очей і задивився на призахідне сонце.— Глядіть. Там щось є... думаю, це вершник. Бачите його?

Бран теж затулив очі від сонця, та навіть так довелося мружитися. Спершу він нічого не бачив, аж поки погляд не привернув якийсь рух. Спочатку Бран подумав, що це Літо, але ж ні. Хтось їхав верхи. Проте так далеко, що більше нічого не розгледіти.

— Годор? — Годор теж приставив долоню до очей, та тільки дивився не в той бік.— Годор?

— А він не квапиться,— сказала Міра,— але їде, мені здається, в село.

— Тоді ховаймося, поки він нас не побачив,— мовив Джоджен.

— Там поблизу села Літо,— запротестував Бран.

— З Літом нічого не станеться,— запевнила Міра.— Це ж просто чоловік на втомленому коні.

Коли по камінню затарабанили перші великі краплі, мандрівники вже спускалися з даху. І дуже вчасно: незабаром дощ припустив по-справжньому. Навіть крізь товсті мури чути було, як хлюпає він на поверхні озера. Вони розсілися на підлозі в порожній круглій кімнаті, де вже западали сутінки. Північний балкончик виходив на село. Міра на животі виповзла на балкон — глянути на той бік, за озеро, й дізнатися, що ж