Борва мечів - Джордж Мартін
— Чого я мушу перейматися, чи ви живі, а чи мертві?
— Та ви ж обітували берегти моє життя. — Він вишкірився, побачивши, як дебелою білою шиєю поповзла червона барва. Брієнна обернулася до нього спиною. — Ой леле, яка сором’язлива дівчинка! Невже ви маєте щось таке, чого я ще не бачив?
Він намацав щітку, яку вона зронила, міцно ухопив пальцями і заходився безладно терти собі шкуру тут і там. Виходило важко і незграбно. «Лівиця в мене геть ні до чого не вдатна.» Все ж бруд потроху відвалювався від шкіри, вода темнішала. Дівчисько сиділо до нього згорбленою спиною, напруживши міцні м’язи на плечах.
— Невже вас так лякає вигляд мого пенька? — запитав Хайме. — А мали б радіти — я ж цією самою рукою короля зарізав. І малого Старка з тієї вежі теж нею викинув. А ще я нею ковзав між ніг Серсеї, щоб вона там змокріла.
Не дочекавшись відповіді, він махнув на Брієнну пеньком і мовив:
— Якщо ви так і Ренлі стерегли, то не диво, що його вбили.
Брієнна скочила на ноги, наче її вдарили, пустивши купільницею хвилю гарячої води. Поки вона вилазила з купелі, Хайме мимохідь уздрів густий білявий кущ там, де з’єднувалися її ноги. Брієнна мала між ніг волосся значно більше, ніж його сестра. З якогось дива прутень його ворухнувся під водою. «Занадто довго я не бачив Серсею, оце вже напевне.» Стурбований відгуком свого тіла, Хайме відвернув очі.
— Я вчинив негідно, — пробурмотів він. — Та я ж каліка, мене гризе горе й відчай. Пробачте мені, ясна панно. Ви захищали мене, і незгірше від будь-якого чоловіка. А по правді, то небагато знайдеться кращих.
Дівчисько загорнулося у рушника, ховаючи від нього голе тіло.
— Ви з мене кепкуєте, абощо?
На це він знову спалахнув гнівом.
— Невже ви тупіші за замковий кут? Я ж вибачався, бо стомився сваритися! Може, час уже нам укласти мир?
— Мир укладають, коли мають довіру. А ви хочете, щоб я повірила…
— О так-так, Крулерізові. Кривоприсяжцеві, який замордував безпорадного бідолаху Аериса Таргарієна. — Хайме пирхнув. — Та Аериса мені не шкода. Мені шкода Роберта. «Чув я, що тебе вже кличуть Крулерізом» — сказав він мені на бенкеті після вінчання на царство. — «Хай кличуть, аби ти з того звички не зробив!» І реготав, як навіжений. Чому ніхто не кличе Роберта кривоприсяжцем? Його повстання розірвало державу на шматки, а гівно замість честі чомусь маю я.
— Роберт скоїв те, що скоїв, заради кохання. — Брієнниними ногами стікала вода, збиралася калюжею коло п’ят.
— Роберт коїв усе, що він коїв, заради гонору, дірки між ніг і гарненького личка.
Хайме стиснув кулака… або стиснув би, якби досі мав руку. Біль жорстокий, як ворожий сміх, ринув угору правицею.
— Роберт повстав заради спасіння держави! — упиралася Брієнна.
«Заради спасіння держави, кажеш.»
— А чи знали ви, що мій брат підпалив саму річку Чорноводу? Адже шал-вогонь горить і на воді. Аерис так любив його, що сам би в ньому купався, якби міг. Усі Таргарієни дуріли від вогню. — Хайме відчув запаморочення. «Пара, отрута у крові, лихоманка… щось я сам не свій.» Він опустився у воду, торкнувшись її підборіддям. — Заплямував біле корзно… Того дня на мені був золотий обладунок, але…
— Золотий?
Голос її звучав десь удалині, ледь чутний. А він плив назад у минуле на теплих хвилях спогадів.
— Коли танцюючий грифон програв Битву Дзвонів, Аерис вигнав його геть. — «На біса я розпатякався перед оцією потворною шмаркачкою?» — Король нарешті втямив, що Роберт — то не розбійницький князьок, якого можна розчавити між обідом та вечерею, а найбільша загроза домові Таргарієн від часів Даемона Чорножара. Тому Аерис безжально нагадав Левинові Мартелу, що утримує в своїй владі Елію з дітьми, і надіслав його очолити десять тисяч дорнійців, які рухалися до столиці королівським гостинцем. Джон Даррі та Барістан Селмі рушили до Камінного Септу зібрати під свій провід рештки грифонового вояцтва. Принц Раегар повернувся з півдня і переконав свого батечка проковтнути гордощі та прикликати до себе мого батечка. Проте з Кастерлі-на-Скелі у відповідь не прилетів жоден крук, і король перелякався ще більше. Він бачив зрадників за кожним рогом, а тих, яких не бачив він, послужливо підказував йому Варис. Нарешті його милість наказав розташувати запаси шал-вогню по всьому Король-Березі. Під септом Баелора, під халупами Блошиного Подолу, під стайнями і коморами, під усіма сімома брамами, ба навіть під самим Червоним Дитинцем.
— Усе робилося у найсуворішій таємниці купкою відданих королю майстрів-вогнечарників. Вони не довіряли навіть власним учням і послушникам. Королева вже багато років на усе заплющувала очі, а Раегар збирав військо і не мав коли їх підняти. Проте новий Аерисів Правиця, герба булави й кинджала, мав трохи тями в голові й почав плекати підозри, коли помітив, як Россарт, Беліс та Гарігус нишпорять замком та містом удень і вночі. Челстед, ось як його звали. Князь Челстед.
Спогади поверталися до Хайме раптово, з кожним зроненим словом.
— Я вважав його боягузом, та він десь віднайшов мужність і одного дня заперечив Аерисові. Правиця зробив усе, щоб відмовити короля від його задуму: переконував, жартував, погрожував, нарешті благав. Коли ніщо не допомогло, він зняв ланцюг свого уряду і жбурнув його на підлогу. За те Аерис спалив його живцем, а ланцюга почепив на шию Россартові, своєму улюбленому вогнечарникові. Тому, який запік князя Рікарда Старка у власному обладунку. А я стояв коло підніжжя Залізного Престолу в білому панцирі, нерухомий, мов труп, стеріг свого володаря і усі його маленькі таємнички.
— Мої присяжні братчики за наказом короля роз’їхалися з двору хто куди. А мене Аерис тримав при собі, якнайближче — адже я був сином свого батька. Мені король не довіряв і хотів, щоб за мною вдень і вночі міг наглядати Варис. Тому я чув усе, що казав Аерис і що казали йому.
Хайме пригадав, як сяяли очі Россарта, коли той розгортав мапи і показував, де треба розташувати «речовину». Та й Гарігус із Белісом
