Борва мечів - Джордж Мартін
— Ви вже поставили, — мовила Мелісандра.
Гаряче переконання у голосі короля налякало Давоса аж до печінок.
— Пагорб у лісі… тіні у снігу… щось я не теє…
— Це означає, що битва почалася, — мовила Мелісандра. — Пісок спливає у годиннику дедалі швидше. Година людська на землі майже скінчилася. Ми мусимо діяти рішуче, бо інакше жодної надії не лишиться. Вестерос має об’єднатися під владою одного істинного короля, обіцяного принца, володаря Дракон-Каменя і обранця Ра-Гльора.
— Дивно якось обирає Ра-Гльор. — Король скривився, наче з’їв щось кисле. — Чому, приміром, я, а не брати? Хоча б Ренлі з його бросквиною. Уві сні я часто бачу, як із його рота пливе сік, а з горлянки — кров. Якби він виконав свій братерський обов’язок, ми б ущент розтрощили князя Тайвина і здобули таку перемогу, якою пишався б навіть Роберт. Роберт…
Він заскреготів зубами, кривлячи обличчя.
— Роберт теж приходить у мої сни. Регоче. П’є. Вихваляється. Робить те, до чого був удатний. Окрім цього, він ще мав хист битися. А я його нічим не перевершив, ані разу. Господь Світла мусив би назвати своїм поборником Роберта. То чому назвав мене?
— Бо ви — праведник, — відповіла Мелісандра.
— Праведник, кажеш. — Станіс торкнувся пальцем накритої срібної тарелі. — Праведник із п’явками.
— Так, — кивнула Мелісандра. — Мушу повторити — це неправильний, недолугий спосіб. Так не можна робити.
— Але ти присягалася, що він спрацює! — Король начебто розгнівався.
— Спрацює… і не спрацює.
— Так чи ні?
— І так, і ні.
— Не мели дурниць, жінко. Говори зрозумілими словами.
— Коли вогонь заговорить зрозумілими словами, тоді заговорю і я. У полум’ї криється правда, але її не завжди легко бачити. — Великий рубін на її горлі пив сяйво з вогню в жарівниці. — Віддайте мені хлопчика, ваша милосте. Цей спосіб певніший. Кращий. Віддайте мені хлопчика, і я зможу збудити кам’яного дракона.
— Я тобі вже казав — ні.
— Він — один хлопчик, уроджений у гріху. Одне життя проти життя усіх хлопчиків Вестеросу, а з ними і дівчаток. Життя усіх дітей, які колись народяться на землі, в усіх її царствах та королівствах.
— На цьому хлопчику немає вини.
— Своїм народженням хлопчик споганив ваше шлюбне ложе, інакше ви б могли мати власних синів. Він зганьбив вас!
— Мене зганьбив Роберт, а не хлопчик. Моя донька припала до малого душею. А ще він — мій кревний родич.
— У ньому тече кров вашого брата, — мовила Мелісандра. — Королівська кров. Лише королівська кров може розбудити кам’яного дракона.
Станіс скреготнув зубами.
— Не хочу про це чути! Драконів більше немає. Таргарієни намагалися відродити їх разів зо п’ять, але одні в дурні пошилися, а інші — вогнем спалилися. На цій богами забутій скелі досить нам і одного дурня — Пістрявчика. Тому роби свою справу, та й по тому.
Мелісандра сухо кивнула головою і відповіла:
— Яка буде воля мого короля.
Сягнувши правицею в лівий рукав, вона кинула на жарівницю жменю порошку. Спалахнуло, заревло бліде полум’я. Червона жінка узяла срібну тацю і принесла до короля. Давос бачив, як вона підіймає накривку. Під нею лежали три великі чорні п’явки, набухлі від крові.
«Кров хлопчика» — зрозумів Давос. — «Королівська кров.»
Станіс простягнув руку, пальці вхопили одну з п’явок.
— Кажіть ім’я! — заохотила Мелісандра.
П’явка крутилася у пальцях короля, намагалася вчепитися в один із них.
— Узурпатор, — вимовив він. — Джофрі Баратеон.
Коли Станіс кинув п’явку до вогню, вона скрутилася серед жарин, мов сухий осінній листок, і запалала. Король ухопив другу.
— Узурпатор! — проголосив він цього разу гучніше. — Балон Грейджой.
П’явка полетіла на жарівницю, луснула з тріскотом. З неї бризкнула кров, зашипіла, запарувала у вогні.
Остання вже була у короля в руці. Він якусь мить роздивлявся дрібну істоту, що судомилася між пальців.
— Узурпатор, — мовив Станіс нарешті. — Робб Старк.
І жбурнув п’явку в полум’я.
Хайме V
Лазня Гаренголу являла з себе тьмяне, закурене парою, низьке приміщення, заставлене великими кам’яними купільницями. Коли Хайме ввели досередини, він побачив Брієнну, що сиділа у одній з них і терла власне плече майже з люттю.
— Тихше, ягідко! — покликав він. — Зараз шкура репне!
Вона зронила щітку і затулила груди долонями завбільшки з долоні Грегора Клегана. Ті невеличкі гострі пуп’янки, які вона так ретельно ховала, виглядали б природніше на десятирічній дівчинці, ніж на її м’язистих широких персах.
— Чого вам тут треба? — завимагала вона.
— Князь Болтон наполягає, щоб я з ним повечеряв, але забув запросити моїх вошей.
Хайме смикнув стражника за одяг здоровою лівицею.
— Допоможи вилізти з оцього смердючого ганчір’я.
Однією рукою він і шворок на штанях не вмів розв’язати. Стражник забурчав і підкорився — хай не надто охоче, та все ж не зухвало.
— А тепер ходи геть, — мовив Хайме, коли одяг його упав купою на мокру кам’яну підлогу. — Панна з Тарфу не бажає, аби різний набрід витріщався на її цицьки.
Він тицьнув пеньком руки на гостропику жінку, що услуговувала Брієнні.
— Ти теж іди геть. Чекай ззовні. Тут лише одні двері, а дівчисько трохи завелике, щоб утекти крізь димар.
Звичка коритися в’їлася у плоть слуг надто глибоко: і жінка, і стражник почалапали геть, лишивши їх у лазні удвох. Велетенські купільниці, схожі на ті, що полюбляли у Вільних Містах, могли вмістити шістьох чи сімох людей, тому Хайме повільно та незграбно заліз до тієї, де сиділо дівчисько. Обидва ока в нього були розплющені, хоча праве попри Кайбурнових п’явок лишалося дещо набряклим. Зараз Хайме почувався усього лише стодев’ятирічним дідом — значно краще, ніж тоді, коли прибув до Гаренголу.
Брієнна уся зсудомилася і сахнулася від нього якнайдалі.
— Тут є інші купільниці!
— А мені й ця годиться.
Хайме обережно занурився до підборіддя у паруючу воду.
— Та ви не бійтеся, ягідко. Стегна ваші мерехтять зеленим та ліловим, а те, що там між ними, мене
