Борва мечів - Джордж Мартін

— Ваша милосте, — втрутився пан Аксель. — Благаю вас, дозвольте мені довести, що не усі Флоренти слабкі у вірі та вірності престолу.

— Пан Аксель хоче, аби я знову почав війну, — мовив король Станіс до Давоса. — Ланістери гадають, що мене побито і зламано. Моє присяжне панство мене покинуло — майже усі до одного. Навіть князь Естермонт, батько моєї матері, схилився перед Джофрі. Ті нечисленні вояки, що лишилися мені вірними, втрачають дух та надію, шукають розради у пияцтві та грі, зализують рани, наче побиті собаки.

— Нова битва знову запалить у серцях вогонь, ваша милосте! — вигукнув пан Аксель. — Поразка — це тяжка хвороба, та перемога — це ліки від неї!

— Перемога… — Король скривився. — Перемоги бувають різні, пане мій. І все ж розкажіть про ваш задум панові Давосу. Я хочу знати його думку.

Пан Аксель обернувся до Давоса з таким обличчям, яке, мабуть, було в погордливого князя Бельграва того дня, коли король Баелор Блаженний наказав йому власноруч обмити вкриті виразками ноги жебрака. Та все ж каштелян підкорився наказові.

Задум пана Акселя, підтриманий Саладором Сааном, був нескладний. За кілька годин шляху під вітром від Дракон-Каменя знаходився острів Клішня — старовинний морський стіл дому Кельтигар. Князь Ардріан Кельтигар бився на Чорноводі під вогняним серцем, але потрапив у полон. Там він хутко схилив коліна, перебіг до Джофрі й наразі перебував у Король-Березі.

— Поза всяким сумнівом, він ховається від гніву їхньої милості. А тому лякається навіть наблизитися до Дракон-Каменя! — бундючно оголосив пан Аксель. — Розумно, годі й казати. Адже він зрадив свого законного короля!

Пан Аксель пропонував узяти кораблі Саладора Саана, посадовити на них людей, які врятувалися після Чорноводи — Станіс досі мав на Дракон-Камені приблизно півтори тисячі війська, з якого більше половини складало флорентівське — і стягнути з князя Кельтигара платню за зраду. Острів Клішня не мав великої залоги, зате його панські маєтності уславилися мирійськими килимами, волантинським склом, золотим та срібним посудом, коштовними келихами, чудовими соколами, сокирою валірійського булату, рогом, що викликав чудовиськ із морських глибин, скринями рубінів і бочками вина, які людина не випила б за сто років. У очах світу Кельтигар вважався неабияким скнарою, але на власні вигоди та розкоші ніколи грошей не шкодував.

— Я кажу: треба спалити замок до землі, а людей покласти під меч, — закінчив свою оповідь пан Аксель. — Засіяти острів попелом та кістками, щоб віднині там жили самі лише стерв’ятники. Нехай держава знає, що буде з тими, хто схоче від законних володарів скочити у гречку з Ланістерами!

Станіс слухав просторікування пана Акселя мовчки, повільно жуючи щелепою з боку в бік. Коли каштелян скінчив промову, король сказав:

— Гадаю, це можна зробити. Великої небезпеки немає. Джофрі не матиме сили на морі, доки князь Рожвин не приведе свої кораблі з Вертограду. Здобиччю ми зможемо на певний час купити вірність хоча б нашого лисенійського пірата Саладора Саана. Сам по собі острів Клішня нічого не вартий, але його падіння покаже князеві Тайвину, що справа моя ще не програна остаточно. — Станіс обернувся до Давоса. — Тепер ви кажіть відверто, мій добрий лицарю. Яка ваша думка про замір пана Акселя?

«Кажіть відверто, еге ж.» Давос пригадав темну цюпу, де він сидів разом з князем Алестером. Пригадав Куліша та Пирога. Подумав про обіцянки, які йому дав пан Аксель на мості через дворище. «Пливти у море чи летіти з муру? Що мені обрати?»

Але питав його не абихто, а король Станіс.

— Ваша милосте, — повільно проказав Давос, — я вважаю те, що вигадав пан Аксель, дурістю… і до того ж боягузтвом.

— Боягузтвом?! — трохи не заверещав пан Аксель. — Ніхто не сміє кликати мене боягузом перед моїм королем!

— Ану помовчте! — наказав Станіс. — А ви, пане Давосе, кажіть далі. Хочу почути ваші думки.

Давос обернувся обличчям до пана Акселя.

— Ось ви кажете: хай держава бачить, що наша справа ще не загинула. Завдати удару, поновити війну… нехай, але з яким ворогом? На острові Клішня немає жодного Ланістера.

— Там є зрадники! — відповів пан Аксель. — Хоча здається, декого з них можна знайти і ближче до дому. Ба просто у цій палаті!

Давос не зважив на його закид.

— Я не піддаю сумніву звістку про те, що князь Кельтигар зігнув коліна перед Джофрі. Він уже старий, час його минув, і він хоче лише дожити свої дні у власному замку, сьорбаючи добре вино з коштовного келиха.

Цибульний лицар обернувся знову до Станіса.

— Та все ж він прийшов, коли ви покликали, володарю. Прийшов з мечами і кораблями. Він став біч-обіч із вами при Штормоламі, де на нас сунув Ренлі. Його кораблі увійшли в Чорноводу. Його люди билися за вас, убивали ваших ворогів, горіли за вас у вогні. Так, острів Клішня слабко укріплений, утримується жінками, дітьми та змарнілими старими. Але чому? Бо їхні чоловіки, сини та батьки загинули на Чорноводі — ось чому. Загинули на веслах або з мечами у руках. Під нашими корогвами. Пан Аксель пропонує напасти на домівки, які вони лишили позаду, зґвалтувати їхніх удовиць і вирізати їхніх дітей. Хіба простий люд острова Клішня — зрадники?

— Зрадники! — наполягав пан Аксель. — Не всіх людей Кельтигара вбили на Чорноводі. Кількасот потрапило до полону зі своїм паном і зігнуло коліна разом із ним.

— Так, разом із ним, — повторив Давос. — Бо вони — його люди. Його присяжні слуги. Хіба можуть вони вчинити інакше?

— Завжди можна вчинити інакше! Вони могли б відмовитися схиляти коліна. Дехто так і зробив, і за це загинув, але загинув чесним та вірним!

— Люди на світі є різні. Одні сильніші, інші слабші.

Давос відчував, що відповідь вийшла непереконлива. Станіс Баратеон мав залізну волю, не розумів і не пробачав слабкості ані собі, ані іншим. «Я програю цей двобій» — у відчаї подумав цибульний лицар.

— Обов’язок кожного — лишатися вірним істинному королю, навіть якщо його пан та господар ухиляється від значкової присяги і наказує інакше, — оголосив