Борва мечів - Джордж Мартін

Раптом на Давоса накотила непереборна, відчайдушна зухвалість, що межувала з безумством.

— Як ви лишилися вірним королю Аерису, коли ваш брат підняв корогви на бунт? — розпачливо кинув він, легковажачи власним життям.

Впала тиша. Усі стояли уражені, аж доки пан Аксель не заверещав, висмикуючи з піхов кинджала:

— Зрада! Він ще сміє докоряти вашій милості просто у обличчя…

Давос чув, як скрегочуть зуби Станіса. На лобі короля напухла товста синя жила. Їхні очі зустрілися.

— Ану приберіть ножа, пане Акселю. І залиште нас.

— З ласки вашої милості я бажав би…

— З ласки моєї милості я бажав би, щоб ви звідси зникли! — перервав його Станіс. — Забирайтеся з моїх очей і пришліть мені Мелісандру!

— Як накажете. — Пан Аксель запхав кинджала до піхов, уклонився і заспішив до дверей, сердито тупаючи чобітьми.

— Ти завжди зловживав моєю до тебе зичливістю, — суворо дорікнув Станіс Давосові, коли вони лишилися наодинці. — Ось візьму, перемитнику, і вкорочу тобі язика, як укоротив пальці!

— Я є повік слугою вашої милості. Язик мій теж належить вам. Чиніть із ним, як забажаєте.

— Справді, він належить мені, — трохи лагідніше мовив король. — І я бажаю, щоб він казав правду, хай подеколи вона буває гірка на смак. Аерис, кажеш? Якби ти знав усе… вибір був важкий: між кревним родичем і зверхнім володарем, між рідним братом і законним королем.

Він зморщив чоло і скривився.

— Чи бачив ти колись Залізний Престол? У ньому сплавилися і поплуталися разом хижі шпичаки, покручені леза, зубчасті вістря мечів і ножів. Зручно всидіти на ньому неможливо. Аерис різався на тих лезах так часто, що двірські пани потай кликали його Дірявим Королем. Маегора Лютого убили на його власному престолі, а дехто пише, що і самим престолом. Часом я дивуюся, чому мій брат так відчайдушно прагнув усістися на нього — авжеж не заради тихого та легкого життя.

— Навіщо ж ви хочете сісти на Залізний Престол? — запитав Давос.

— Байдуже, чого я хочу. Престол належить мені, бо я — спадкоємець Роберта. Це закон. А після мене престол перейде моїй доньці, якщо Селиса не подарує мені нарешті сина.

Він легенько пробіг пальцями по столі, по численних шарах гладкого і твердого покосту, темного від років.

— Я є королем. «Хочу — не хочу» тут ні до чого. Я маю обов’язок перед дочкою. Перед державою. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, я знаю, але був мені братом. Ланістериха наставила йому роги і пошила у такі дурні, що хоч блазнем одягай. Мабуть, вона ж його і вбила, як убила Джона Арина та Неда Старка. Такі злочини караються судом. Кара почнеться з Серсеї та її гидких вилупків, але ними не скінчиться. Я маю намір вичистити той двір до голої землі. Як мав би вичистити Роберт після Тризубу. Колись пан Барістан сказав мені, що гниття за правління Аериса почалося з Вариса. Того євнуха не треба було пробачати. Так само, як і Крулеріза. Щонайменше Роберт мав би здерти з Хайме біле корзно і відіслати його на Стіну, як наполягав князь Старк. А Роберт послухав Джона Арина. Мене ніхто не питав, бо я тоді сидів у облозі в Штормоламі.

Станіс рвучко обернувся і кинув на Давоса гострий важкий погляд.

— Ану кажи правду: навіщо ти хотів убити пані Мелісандру?

«Виходить, він знає.» Давос не міг йому брехати.

— Четверо з моїх синів згоріли на Чорноводі. Вона віддала їх вогню.

— Дарма ти так кажеш. Ті вогні запалила не вона. Проклинай Біса, проклинай вогнечарників, проклинай того дурного Флорента, який завів мої кораблі у пащу погибелі. Зрештою, проклинай мою впертість і пиху за те, що я відіслав її тоді, коли потребував найбільше. Але не Мелісандру. Вона завжди служила мені вірно та віддано.

— Вірно та віддано вам служив маестер Кресен. А вона його вбила, як потім — пана Корнія Пенроза і вашого брата Ренлі.

— Ось тепер ти верзеш дурниці, — зморщив носа король. — Вона лише бачила смерть Ренлі у полум’ї, та сама брала участь не більшу, ніж я. Жриця тієї ночі була зі мною — спитай свого Девана, він тобі скаже. Спитай, якщо не віриш мені. Вона б радо подарувала Ренлі життя, якби могла. Саме вона, Мелісандра, наполягла, щоб я з ним зустрівся і дав останню можливість припинити зраду. Саме вона, Мелісандра, прохала мене послати по тебе, коли пан Аксель закликав віддати тебе Ра-Гльорові.

Станіс слабенько усміхнувся.

— Тебе це дивує?

— Так. Вона ж знає, що я не друг ані їй, ані її червоному богові.

— Зате ти друг мені. Це вона теж знає. — Він майнув Давосові підійти ближче. — Малий хворіє. Маестер Пилос ставить йому п’явок.

— Малий? — Давосові думки негайно полинули до його сина Девана, королівського зброєносця. — Мій син, пане королю?

— Деван? Хороший хлопчина. Має в собі чимало від тебе. Ні, хворіє не він, а Робертів байстрюк — той, якого ми забрали зі Штормоламу.

«Едрік Шторм.»

— Я балакав з ним у Аегоновому саду.

— Саме так, як вона бажала. Саме так, як вона бачила. — Станіс зітхнув. — Він тебе причарував, чи не так? Він має такий хист — отримав від батька через кров. Він знає, що є сином короля, та інколи забуває, не без власної волі, що уродився байстрюком. І обожнює Роберта, як обожнював його Ренлі, коли був малий. Мій ясновельможний брат грався у щедрого і турботливого батька, коли відвідував Штормолам. Надсилав подарунки… мечі та коней, розкішні хутряні кунтуші та делії. Насправді, звісно, те все надсилав євнух. Малий писав до Червоного Дитинця вдячні листи, а Роберт реготав і питав Вариса: «ану цікаво, що я йому подарував цьогоріч?». Утім, Ренлі був не ліпший. Він віддав виховання хлопчика маестрам і каштелянам, які усі до одного впали перед його чарами. Пенроз обрав померти, але не віддати малого, коли я його вимагав.

Король заскреготів зубами.

— За те я й досі на нього гніваюся! Як він смів думати, що я скривджу малого? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли настав той тяжкий день, я обрав рідну кров, а не присягу та честь!

«Він жодного разу не сказав ім’я хлопчика.» Давоса охопило занепокоєння.

— Сподіваюся, юний