Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Я не маю грошей, — відповів Сем.

— Він не має грошей! — піддражнився білявий розбишака. Його темнавий супутник вишкірився і щось мовив браавоською. — Моєму приятелеві Терро холодно. Зроби нам ласку, гладкий наш друже — дай йому свого кобеняка.

— І цього не роби, — встрягла дівчинка з возиком, — бо далі завимагають чоботи, і скоро підеш голий.

— Кицьок, які забагато нявкають, топлять у протоках, — застеріг її білявий розбишака.

— Не тих, які мають пазурі.

Раптом у лівиці дівчинки з’явився ніж — тонке й гнучке, як вона сама, лезо. Молодик на ім’я Терро щось сказав білявому приятелеві, вони стиха гигикнули і пішли собі геть.

— Дякую, — мовив Сем до дівчинки, коли ті зникли.

Дівчинка миттю прибрала ніж з руки.

— Якщо ти ходиш уночі з мечем, це означає — тебе можна викликати. Невже ти хотів з ними битися?

— Ні, — кавкнув Сем так жалюгідно, що аж сам зіщулився.

— Ти справді з Нічної Варти? Ніколи не бачила такого чорного братчика, як ти. — Дівчинка махнула на возика. — З’їж останні скойки, коли хочеш. Однак їх ніхто не купить — темно вже. То ти пливеш на Стіну?

— До Старограду. — Сем ухопив одну з печених скойок і жадібно її ковтнув. — Ми тут пересиджуємо від одного корабля до іншого.

Скойка була смачна. Він з’їв ще одну.

— Брави ніколи не чіпають людину без меча. Навіть такі тупі віслючі піхви, як Терро та Орбело.

— Ти хто така?

— Ніхто. — Смерділо від неї рибою. — Колись була кимось, а зараз ніхто. Клич мене Китичкою, коли хочеш. А хто ти?

— Семвел, з дому Тарлі. Ти розмовляєш посполитою мовою.

— Батько був веслярським старшиною на «Німерії». Один з бравів убив його, бо батько сказав, що моя мати вродливіша за Солов’їху. Убивця був не з тих віслючих піхв, що ти бачив, а зі справжніх. Одного дня я вріжу йому горло. Капітан «Німерії» сказав, що йому не потрібні малі дівчиська, і висадив мене. А Бруско прийняв і дав возика торгувати. — Дівчинка підняла на нього очі. — Яким кораблем попливеш?

— Ми купили собі перевіз на «Пані Ушанорі».

Дівчинка примружилася на нього підозріливим оком.

— А її вже нема. Ти не знав? Багато днів як пішла.

«Та знаю» — хотів сказати Сем. Вони з Дареоном стояли на пришибі й дивилися, як здіймаються її весла, як вона долає Велета і виходить у море.

— Ну гаразд, — мовив співець, — пішла, то й лихо з нею.

Якби Сем був хоробріший, то там-таки й зіпхнув би його у воду. Коли треба було вмовити дівчину вискочити з сукні, Дареонів язик ставав солодший за мед. Але у розмові з капітаном весь тягар суперечки чомусь ліг на Сема — саме він умовляв браавосця почекати.

— Три дні я чекав на цього старого! — казав капітан. — Мої кораблі повні-повнісінькі, усі жеглярі вграли своїх дружин на прощання… тож із вами чи без вас, моя «Пані» рушає з відпливом.

— Благаю вас! — шаленів з розпачу Сем. — Ще хоч кілька днів, згляньтеся! Хай маестер Аемон трохи зміцніє!

— Нема там чому міцніти. — Напередодні увечері капітан сам приходив до корчми подивитися на Аемона. — Він старий, хворий, і я не дозволю йому померти на моїй «Пані». Хоч лишайте його тут, хоч самі лишайтеся — мені байдуже. Я вирушаю вранці.

Ба гірше, він відмовився повернути сплачені йому гроші за перевіз — те срібло, яке мало безпечно доправити їх до Старограду.

— Ви замовили найкраще помешкання на моєму кораблі. Воно чекає на вас. Якщо вирішили не їхати, то не мій клопіт. Чому я маю терпіти збитки?

«Були б уже зараз у Сутіндолі, — похмуро подумав Сем. — Ба навіть у Пентосі, якби вітри мали ласку.»

Та дівчинці з возиком до того було байдуже.

— Ти казала, що бачила співця…

— У «Щасливому порті». Він збирався одружитися з Жоною Жегляра.

— Одружитися?!

— Вона пускає до свого ліжка лише тих, хто з нею побереться.

— Де цей «Щасливий порт»?

— Навпроти мартоплясового корабля. Можу показати дорогу.

— Я знаю дорогу. — Сем уже бачив той мартоплясів корабель. «Дареон не може одружитися! Він проказав обітниці!» — Мушу бігти.

І побіг. Слизькою бруківкою шлях виявився довгим; скоро він пирхав, гучно ляпаючи чорним кобеняком за плечима, а ще ж мусив тримати рукою паса з мечем. Нечисленні перехожі кидали на нього цікаві погляди, а одного разу кицька стала дибки і засичала. Досягши корабля, він хитався з боку в бік; «Щасливий порт» стояв просто через провулок.

Щойно він увійшов, розпашілий та задиханий, як йому на шию повісилася одноока жінка.

— Не треба! — сказав їй Сем. — Я тут не за цим.

Жінка відповіла щось браавоською.

— Я не знаю цієї мови, — сказав їй Сем високовалірійською.

У передпокої горіли свічки, в комині палав вогонь. Хтось цигикав на скрипку, двійко дівчат танцювали навколо червоного жерця, тримаючись за руки. Одноока жінка щільніше притиснулася до нього грудьми.

— Та не треба ж! Я тут не за цим!

— Сем! — залунав знайомий голос Дареона. — Гей, Іно, пусти його. Це ж Сем Смертяний, мій присяжний братчик!

Одноока відчепилася від його шиї, хоча руку лишила учепленою за лікоть. Одна з танцюристок вигукнула:

— Отакий зух, га? То хай і мене проштрикне наскрізь!

А друга додала:

— Мо’, хоч за меч дозволить потримати?

Позаду них на стіні було намальовано лілового галеаса, де за жеглярів правили жінки, вбрані у самі лише високі чоботи. У кутку заснув і хропів у велетенську криваво-червону бороду тирошійський керманич. Далі немолода вже жіночка зі здоровезними цицьками перевертала черепки з дебелим літньоостров’янином у чорному та червоному пір’ї. Посеред усього сидів Дареон і слинявив язиком шию жінки в себе на колінах. На ній було накинуто його чорного кобеняка.

— Смертяний! — покликав співець п’яним голосом. — Ану ходи знайомитися з моєю пані дружиною!

Волосся він мав піщано-медове, усмішку — теплу й привітну.

— Я заспівав їй пісень кохання. Жінки тануть, наче масло, коли я