Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Утім, опинившись на суходолі, Сем негайно відчув вовчий голод — а з ним разом Дареон і Йоля. Навіть малий почав смоктати завзятіше. Але Аемон…

— Хліб зачерствів, та я спробую виканючити на кухні трохи підливи і розмочити його, — сказав старому Сем.

Корчмар був дядько суворий, холодноокий, до чорних незнайомців під своїм дахом ставився підозріливо… але на кухні до них були лагідніші.

— Ні, дякую. Може, ковток вина?

Та якраз вина вони не мали. Дареон обіцяв купити трохи з тих грошей, що заробить співами.

— Вино буде пізніше, — винувато похнюпився Сем. — Є лише вода, але не надто добра.

Добра вода текла арками великого цегляного водогону, який у Браавосі називали «солодкою річкою». Багатії відводили труби собі у будинки; бідарі носили цебра та глеки з міських водограїв. Сем надіслав Йолю принести чистої води для питва, геть забувши, що дичацька дівчина прожила всеньке життя у Крастеровому Дитинці й не бачила навіть базарного містечка — годі вже казати про велике місто. Кам’яна плутанина островів та проток, що складала Браавос, позбавлена трави і дерев, переповнена незнайомцями, що балакали мовою, з якої вона не розуміла ані слова, перелякала її так, що спершу вона загубила мапу, а потім загубилася сама. Сем знайшов її у сльозах при підніжжі пам’ятника якомусь давно померлому дожеві.

— Маємо лише воду з протоки, — сказав він маестрові Аемону, — але на кухні її закип’ятили. Сон-вино теж є, якщо вам раптом треба.

— Я вже досить наспав, дякую. Води буде досить. Допоможи мені, будь ласкавий.

Сем підтримав старого і підніс кухлика до його сухих потрісканих вуст. Половина води пролилася маестрові на груди.

— Досить, — закашлявся Аемон, зробивши кілька ковтків. — Ти мене втопиш.

Він затремтів у Семових руках.

— Чому тут так холодно?

— Бо дров більше нема.

Дареон заплатив корчмареві удвічі проти звичаю за кімнату з комином, але ніхто з них не знав, скільки тут коштують дрова — на Браавосі-бо не росли дерева, хіба що у дворищах та садках заможних міщан і могутніх вельмож. Не пиляли браавосці й сосен, що вкривали зовнішні острови навколо їхньої велетенської затоки та слугували вітроламами проти штормів. Натомість дрова привозили човнами — річками, а потім через затоку. Навіть сухі кізяки тут цінували недешево — адже браавосці плавали водою замість їздити кіньми. Та вони б і не зважали, якби вчасно виїхали до Старограду — але саме цього їм не дозволила хвороба маестра Аемона. Ще однієї подорожі буремним морем він би не пережив.

Аемонова рука поповзла ковдрою, намацуючи Семову.

— Треба йти до порту, Семе.

— Коли зміцнієте, підемо.

Кволий старий не годився стрічати солоні бризки та мокрі вітри узбережжя — а Браавос майже увесь складався з узбережжя. На півночі лежала Порфірова Гавань, де браавоські торговці припинали кораблі попід банями та вежами палацу дожів. На заході — Тандитна Гавань, переповнена кораблями з інших Вільних Міст, Вестеросу, Ібену та казкових земель далекого сходу. Але і в інших місцях повно було невеличких пришибів, поромних стоянок, старих сірих корабелень, де креветники, краболови та рибалки ставили човни після походів прибережними болотами і гирлами річок.

— Вам зараз тяжко кудись ходити.

— То йди замість мене, — наполіг Аемон, — і приведи когось, хто бачив драконів.

— Я? — сахнувся Сем, почувши наказ. — Але ж, маестре, то були чутки! Побрехеньки жеглярів!

Свою частку вини мав понести і Дареон. Співець приносив з шинків та бурдеїв найчудернацькіші плітки, на які людям ставало уяви. На жаль, розповідь про драконів він почув добряче напідпитку і не зміг пригадати подробиць.

— Може, Дареон усе вигадав. Співці так уміють. Вони завжди щось вигадують.

— Вигадують, — погодився маестер Аемон, — але й найчудернацькіші вигадки часто-густо містять зернятко правди. Знайди його для мене, Семе.

— Я ж не знаю, кого питати і як. Я знаю лише трохи високовалірійською, а коли до мене кажуть браавоською, то половини не розумію. Ви говорите різними мовами, і коли зміцнієте, то самі…

— Коли я зміцнію, Семе? Скажи мені.

— Скоро. Коли відпочинете і попоїсте. Ось прибудемо до Старограду…

— Я вже не побачу Старограду. Тепер я це знаю. — Старий міцніше ухопив Сема за руку. — Невдовзі я опинюся серед своїх братів. Одні були мені рідні за кров’ю, інші — пов’язані спільними обітницями. Та всі вони — мої брати. І мій батько… він ніколи не думав, що йому дістанеться престол, і все ж… Він часто казав, що то його кара за смертельний удар, завданий братові. Молюся, щоб він знайшов у смерті спокій, якого не знав за життя. Септони співають про солодкий визвіл, про те, як одного дня ми скинемо з плечей земний тягар і полинемо у далеку світлу країну, де сміятимемося, кохатимемо і бенкетуватимемо до кінця днів… але що як за стіною, званою смертю, немає ніякої країни світла та меду, а є лише холод, пітьма і біль?

«Він боїться» — зрозумів Сем.

— Ви не помираєте. Ви лише захворіли, та й усе. Хвороба минеться.

— Цього разу ні, Семе. Я бачив сон… у темряві ночі людина ставила мені питання, які б не посміла згадати удень. Для мене ж в останні роки важить лише одне питання. Чому боги забрали в мене очі та сили, і все ж лишили жити так довго в холоді й забутті? Якого зиску їм треба від безсилого старого? — Аемонові пальці, тендітні кісточки у плямистій шкірі, затремтіли. — Я пам’ятаю, Семе. Досі пам’ятаю.

Сем уже не міг втямити, про що йдеться.

— Пам’ятаєте що?

— Драконів, — прошепотів Аемон. — Лихо та славу мого дому.

— Останній дракон помер до вашого народження, — відповів Сем. — Як ви можете їх пам’ятати?

— Я бачу їх уві сні, Семе. Я бачу червону зірку, що спливає кров’ю в небі. Я ще пам’ятаю червоний колір. Я бачу їхні тіні на снігу, чую шурхіт шкірястих крил, відчуваю гарячий подих. Моїм братам теж ввижалися дракони, і їхні видіння та мрії згубили їх одного за одним. Семе… ми стоїмо на хиткому порозі справдження напівзабутих пророцтв, появи див і жахіть, які жодна жива людина не здатна осягнути розумом. Або…

— Або? —