Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— І на цей час Ереґнор утримує Кашфа, тим часом Арканз каже, що чорта з два його у них заберуть.
— Так. І те ж казала й Джасра. Однак тимчасовий правитель — його звали Джастон — був військовий. Він погоджувався обговорити статус Ереґнора з Беґмою, але Джастону не пощастило, і він випав з балкона. Гадаю, хотів поповнити державну скарбницю і розглядав можливість повернути території в обмін на скасування старих невиплачених контрибуцій. Справи просувалися добре.
— І..? — запитав я.
— У тих паперах, котрі я отримав від Рендома, йдеться, що Амбер беззастережно визнає Ереґнор територією Кашфи. Арканз наполіг, щоб це увійшло до угоди. Враховуючи те, що я дізнався з архівів, Амбер зазвичай не дозволяв своїм союзникам втягувати себе в подібні делікатні ситуації. Оберон рідко шукав неприємностей. Але Рендом, схоже, поспішає, і він дозволив цьому спритникові укласти жорстку угоду.
— Рендом перебирає через край, — зауважив я, — але не звинувачую його. Він надто добре пам’ятає Бранда.
Білл кивнув і сказав:
— Я тільки найманий робітник. Мені не випадає мати власну думку.
— А що ще мені треба знати про Арканза?
— Ну, в Беґмі його звинувачують у всіх гріхах; але цей найсмертніший із усіх. Адже вони вважали, що досягли значного поступу в питанні, що було каменем спотикання для багатьох поколінь. У минулому вони й воювали за цю територію. Не сумніваюся, що саме тому вони й примчали до Амбера як оком мигнути. Май це на увазі.
Він підняв келих і зробив ковток.
Трохи згодом Віалла щось промовила до Левелли, підвелася з місця і перепросила, що залишає товариство. Мовляв, це ненадовго, бо має невідкладну справу. Левелла хотіла теж устати з-за столу, та Віалла поклала руку їй на плече, щось прошептала і вийшла з кімнати.
— Цікаво, що могло статися? — висловився Білл.
— Гадки не маю, — відказав я.
Він посміхнувся.
— А як щодо припущень?
— Мій мозок узагалі на автопілоті, — мовив я.
Найда кинула на мене довгий погляд. Я не відвів очей, а лише здвигнув плечима.
Тим часом принесли чергову страву. Не знаю, що це було. Проте виглядало воно спокусливо. Але перш ніж я встиг добрати смаку, до залу увійшла одна з фрейлін королеви. Наблизилась до мене, повідомила:
— Королева хоче бачити вас, лорде Мерлін.
Я відразу ж підвівся.
— Де її знайти?
— Проведу вас до неї.
Попросивши вибачення у сусідів за столом, я наголосив, за прикладом Віалли, що незабаром повернуся, хоч і сумнівався, що так буде направду. Пішов услід за фрейліною, ми завернули за ріг коридору й опинились у невеличкій кімнаті. А тоді фрейліна вийшла, залишивши мене наодинці з Віаллою. Та сиділа на стільці темного дерева, оббитому шкірою за допомогою металевих цвяхів, з високою прямою спинкою, дуже незручному на вигляд. Якщо Віаллі знадобилися б м’язи, вона б послала по Джерарда. Якби їй знадобилася голова, напхом напхана фактами з історії та політики, на моєму місці мала б опинитися Левелла. Отже, я припустив, що справа буде пов’язана з магією, оскільки я був місцевим світилом у цій галузі.
Та я помилявся.
— Хочу поговорити з тобою, — сказала Віалла, — про невеличку війну, яка, схоже, ось-ось розпочнеться.
8
Після приємного спілкування з чарівною жінкою, кількох стимулювальних кулуарних розмов та обіду, спроможного повергти людину в стан нірвани, саме пора накрити цю людину мокрим рядном. Аякже, авжеж. Утім, думка про невеличку війну — це принаймні краще, ніж думка про війну велику. Хоч я й не став казати таке Віаллі. Напружено поміркувавши над тим, як краще сформулювати мудре запитання, я поцікавився:
— А що сталося?
— Люди Далта окопалися біля західного узлісся Ардена, — відповіла вона. — Загони Джуліана вийшли їм назустріч. Очолив резерв Бенедикт. Він каже, що готовий здійснити фланговий маневр і розбити Далта. Однак я наказала йому цього не робити.
— Не розумію, чому...
— Загинуть люди, — констатувала вона.
— На війні так буває. Інколи нема іншого вибору.
— Але ми, схоже, вибір маємо, — мовила Віалла. — Хоч альтернатива мені геть незрозуміла. А я хочу второпати усе до кінця, перш ніж віддати наказ, котрий призведе до численних жертв.
— І що то за альтернатива? — запитав я.
— Я полишила гостей, — сказала вона, — бо отримала через Козир звістку від Джуліана. Він щойно мав перемовини з Далтом, під білим прапором. Далт виголосив, що цього разу не має на меті руйнувати Амбер. Також зазначив, що його сили дають йому змогу здійснити атаку, яка обійдеться нам дорого, і ми втратимо багато людей та зброї. Він сказав, що волів би уникнути зайвих втрат як зі свого, так і з нашого боку. Хоче лише, аби ми видали йому двох полонених, яких утримуємо у себе: Рінальдо та Джасру.
— Ось як? — хмикнув я. — Хоче він цього чи ні, а Люка ми видати йому не зможемо. Його тут нема.
— Джуліан так йому й відповів. Далт, схоже, дуже здивувався. Незрозуміло чому, але він був упевнений, що ми утримуємо Рінальдо під вартою.
— Ну, не мусимо ж просвіщати цього суб’єкта щодо наших справ. Наскільки розумію, він наш головняк уже не перший рік. Гадаю, Бенедикт може йому відповісти як треба.
— Я покликала тебе не для того, щоб ти давав мені поради, — сказала вона.
— Прошу вибачення. Просто мені нестерпно думати, що хтось може намагатись устругнути таку штуку й вірити, що має шанси на успіх.
— Далт не має на це жодних шансів, — умить відрізала Віалла. — Але, якщо вбити його зараз, ми нічого не довідаємося. А я хочу знати, що за цим стоїть.
— Хай Бенедикт притягне Далта сюди. У мене є заклинання, що розв’яжуть йому язик.
Вона похитала головою.
—
