Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Не розумію, чим можу бути тут корисний...
— Він запропонував Джуліану зв’язатися з нами й передати нам його вимоги. Обіцяє тримати перемир’я, доки отримає від нас офіційну відповідь. Джуліан каже, у нього склалося враження, що Далт погодиться хоча б на одного з них, будь-кого.
— Не хочу віддавати йому й Джасру.
— Я теж не хочу. Але дуже бажаю знати, що відбувається. Мабуть, нема сенсу звільняти від закляття та розпитувати Джасру, бо йдеться про найсвіжіші події. Скажи мені, чи маєш змогу зв’язатись із Рінальдо. Я хочу поговорити з ним.
— Власне... так, — визнав я. — У мене є його Козир.
— То скористуйся ним.
Я витягнув карту. Подивився на неї. Спеціальним чином налаштував свій мозок на готовність та контакт. Зображення змінилось, ожило...
Там були сутінки, і біля багаття серед військового табору стояв Люк. На ньому був зелений однострій, а на плечі накинутий легкий брунатний плащ із застібкою у вигляді фенікса.
— Мерлю, — мовив Люк. — Я можу висунути свої війська дуже швидко. Якби ти хотів атакувати це місце та...
— Зачекай, — зупинив я його. — Йдеться про зовсім інше.
— Що таке?
— Далт біля наших воріт. Віалла хоче переговорити з тобою, перш ніж ми зітремо його на порох.
— Далт? Біля Амбера?
— Так, так і ще раз так. Він каже, що готовий звідси забратись і розбійничати десь в іншому місці, якщо ми виконаємо два його найбільші бажання: видамо тебе й твою матусю.
— Це ідіотство.
— Еге ж. Ми теж так вважаємо. Чи погоджуєшся ти поговорити про це з королевою?
— Звісно. Перенеси мене крізь... — він завагався, подивився мені в очі.
Я посміхнувся.
Він витягнув руку вперед. Я зробив те ж саме й узяв його за руку. І він ураз опинився тут. Роздивившись навкруги, побачив Віаллу. Відразу ж відстебнув свій пояс із мечем та передав його мені. Підійшовши до неї, опустився на праве коліно й нахилив голову.
— Ваша Величносте, — промовив. — Я перед вами.
Вона нагнулася вперед і торкнулася його.
— Підведи голову, — мовила.
Він послухався, і Віалла пробігла чутливими пальцями по площинах та вигинах його обличчя.
— Сила, — констатувала, — і сум... То ти — Рінальдо? Ти завдав нам горя...
— Це було обопільно, Ваша Величносте.
— Так, без сумніву, — підтвердила вона. — Зло заподіяне та зло відомщене можуть зашкодити невинним — таке трапляється... Як далеко таке сягне цього разу?
— Ви про наміри Далта? — не зрозумів Люк.
— Ні, я про твої наміри.
— О, — відповів той. — Із цим покінчено. Я відмовляюся продовжувати. Більше не буде ні бомб, ані засідок. Я вже казав про це Мерлінові.
— Ви з ним знайомі кілька років?
— Так.
— І стали друзями?
— Мерлін — одна з причин, які змусили мене відмовитися від моїх намірів.
— Ти довіряєш йому, якщо прийшов сюди. Це заслуговує на повагу, — зауважила вона. — Ось, візьми це.
Вона зняла із вказівного пальця правиці каблучку. На золотому обідку світився молочно-зелений камінь; зубчики, в яких закріплений камінь, нагадували міфічного павука, що оберігає скарби казкової країни від реального світу.
— Ваша Величносте...
— Носи його, — промовила Віалла.
— Завжди носитиму, — пообіцяв Люк, просовуючи в каблучку лівий мізинець. — Дякую.
— Встань. Я хочу, аби ти знав, що відбувається.
Він підвівся з колін, і вона почала йому розповідати те, що я вже чув від неї: про появу Далта, розташування його сил, його вимоги. Віалла розповідала, а я стояв, приголомшений вагою того, що вона щойно зробила. Віалла взяла Люка під свою протекцію. Кожний амберит знав цю каблучку. Як поставиться до цього Рендом, питав я себе. Зрозуміло, що тепер не буде жодного судового слухання. Не пощастило Біллу. Здається, він щиро бажав виступити Люковим захисником.
— Так, я знаю Далта, — пробилася до моєї свідомості Люкова відповідь. — Колись ми з ним... мали спільну мету. Але тепер усе не так. Під час нашої останньої зустрічі він намагався мене вбити. Навіть не знаю, чому. Спочатку я вирішив, що це чаклун Вежі заволодів ним.
— А якої ти думки тепер?
— Тепер я просто не знаю. Відчуваю, що його смикають за мотузку, але не знаю, у кого в руках інший кінець.
— А чому це не може бути той чаклун?
— Йому нема сенсу вдаватись у такі крайнощі, аби витребувати мене; адже я був у нього в руках і він відпустив мене лише кілька днів тому. А міг просто залишити в камері.
— Це так, — погодилася вона. — А як звати того чаклуна?
— Маска, — відповів Люк. — Мерліну відомо про нього більше, ніж мені.
— Мерліне, — звернулася вона до мене. — Хто такий цей Маска?
— Чаклун, який відібрав Вежу Чотирьох Світів у Джасри, — пояснив я. — А вона, своєю чергою, відібрала її у Шару Ґаррула, котрий наразі працює вішаком для пальт. Він носить блакитну маску і, схоже, бере силу з химерного фонтана у цитаделі. Здається, мене він чомусь недолюблює. Це практично все, що можу вам розповісти.
Я нічого не сказав про свій план незабаром вирушити туди, бо в цьому був замішаний Юрт. Мав підстави промовчати, ті самі, через які не хотів, щоби про це довідався Рендом. Я був упевнений, що Люк відпасував питання на мене, бо не знав, що я планую відкрити, а що приховати.
— Це навряд чи пояснює, — констатувала вона, — яким боком тут причетний Далт.
— Вони можуть бути і не пов’язані між собою, — відповів я. — Наскільки розумію, Далт — найманець, і стосунки їхні могли виявитись одноразовими. А тепер він, можливо, працює на когось іншого або веде власну гру.
— Я взагалі не розумію, кому й навіщо знадобилося настільки дістати нас, що він докладає таких шалених зусиль, — сказав Люк. — Але у мене з цим приятелем свої рахунки, і збираюся поєднати корисне з приємним.
— Що маєш на увазі? — запитала Віалла.
— Сподіваюсь, є засоби швидко потрапити туди? — поцікавився він.
— Завжди можна козирнутися до Джуліана, — сказав я, — однак