Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Збираюся поговорити з Далтом.

— Це надто небезпечно, — зауважила Віалла, — адже саме тебе він прагне захопити.

Люк криво посміхнувся і сказав:

— Для Далта це теж може виявитися трохи небезпечним.

— Хвилинку, — втрутився я. — Якщо у тебе на гадці щось більше, ніж просто поговорити, це може зруйнувати перемир’я. А Віалла хоче уникнути збройної сутички.

— Не буде жодної сутички, — сказав Люк. — Слухайте, я знаю Далта з дитинства, і тепер вважаю, він блефує. Вміє це. У нього й близько нема таких сил, аби ризикнути ще раз напасти на Амбер. Ваші хлопці розіб’ють його вщент. Якщо йому потрібна моя матуся чи я сам, гадаю, Далт захоче пояснити мені, навіщо, а саме про це ми й хочемо дізнатися, хіба ні?

— Узагалі, так, — я погодився з Люком. — Але ж...

— Дозвольте мені піти, — мовив, звертаючись до Віалли, він, — і я знайду, як зробити так, щоби Далт вам більше не набридав.

— Це звучить спокусливо, — сказала вона. — Але мені не сподобалося, що ти наче збираєшся водночас звести з ним рахунки. Як уже сказав Мерлін, я хочу, щоб цього конфлікту не сталося — з багатьох причин.

— Обіцяю не доводити справу до конфлікту, — виголосив Люк. — Я розумію, як лягають карти. Вмію імпровізувати. Хочу трохи погратися з ним у кота й мишку.

— Мерліне..? — звернулася вона до мене.

— Щодо цього Люк має слушність, — відповів я. — Люк найуспішніший комівояжер у південно-західних штатах.

— Боюся, не зовсім тебе зрозуміла...

— Це — високоспеціалізований фах у Тіні Земля, де ми обидва мешкали. До речі, він саме зараз випробовує на вас свої професійні викрутаси.

— Гадаєш, Далт може зробити те, що каже?

— Переконаний, що він дуже добре вміє отримувати те, чого прагне.

— Саме так, — підтвердив Люк. — А оскільки ми з вами прагнемо наразі одного й того самого, вважаю, що наші шанси високі.

— Розумію, про що ти, — відказала вона. — Але наскільки це ризиковано для тебе, Рінальдо?

— Я буду в безпеці настільки ж, наскільки тут, в Амбері, — відповів той.

Віалла посміхнулася.

— Гаразд, переговорю з Джуліаном, — погодилася вона, — і ти зможеш вирушити до нього та спробувати дізнатися від Далта те, що вважаєш за потрібне.

— Хвилинку, — втрутився я. — Надворі час від часу сніжить, а ще й вітер розгулявся. Там, звідки до нас прибув Люк, погода м’якіша, і плащик на ньому благенький. У мене є теплий плащ, хай приміряє, і може взяти, якщо він йому підійде.

— Слушна думка, — сказала вона.

— Ми відразу ж повернемося.

Вона стиснула губи, тоді кивнула на знак згоди.

Я подав Люкові його перев’язь із мечем, він застебнув її на собі. Я знав, що Віалла зрозуміла мій намір поговорити з Люком наодинці кілька хвилин. І вона, звісно ж, зрозуміла, що я про це знаю. І ми обоє знали, що вона мені довіряє, й це додавало світла у моє життя, водночас ускладнюючи його.

Поки ми простували коридором до моїх кімнат, я хотів розповісти Люкові про коронацію у Кашфі, яка відбудеться незабаром, та ще про деякі моменти. Але мені довелося зачекати, поки ми відійдемо від вітальні на достатню відстань, бо Віалла мала надзвичайно гострий слух. Це дало Люкові змогу почати розмову першим.

— Який дивний перебіг подій... — сказав Люк. І додав: — Віалла мені подобається, але маю таке відчуття, що їй відомо набагато більше, ніж вона каже.

— Можливо, — відказав я. — Та хіба ми не всі такі?

— І ти теж?

— Наразі — так. Так склалося.

— Тобі відомо більше про ситуацію, ніж треба знати мені?

Я заперечно похитав головою.

— Усе це щойно розпочалося, й вона переповіла тобі все так само, як і мені. Може, ти, випадково, маєш інформації більше, ніж ми.

— Ні, — сказав Люк. — Це й для мене була несподіванка. Тепер мені треба її осмислити.

— Гадаю, так.

Ми наближалися до моїх кімнат, і я відчув, що маю його підготувати.

— Зараз зайдемо до мене, — сказав я. — Хочу тебе попередити, що твоя мати у мене. Їй нічого не загрожує, але вона навряд чи здасться тобі надто говіркою.

— Я ознайомлений із наслідками цього закляття, — мовив Люк. — Також пригадую, що ти казав, наче знаєш, як його зняти. Отже, маємо нову тему для обговорення... Думаю ось про що: ці нові обставини змушують нас дещо відтермінувати наш план вирушити по Маску і твого братика.

— Ненадовго, — відказав я.

— Насправді ми не знаємо, скільки часу забере у мене моя справа, — зауважив він. — А що, як вона трохи затягнеться? Або трапиться щось таке, що суттєво затримає мене?

Зиркнувши на нього, я запитав:

— Люку, що ти надумав?

— Не знаю. Я просто висловлюю припущення. Що не так? Люблю планувати усе заздалегідь. Припустімо, нам доведеться відкласти наш напад...

— Добре. Кажи, до чого ведеш, — мовив я, бо ми вже наближалися до моїх дверей.

— А веду я до того, — продовжив Люк, — що, може статися, ми затримаємося надовго. Що тоді? Припустімо, ми з’явимося там, коли твій братик уже пройде крізь ритуал, який перетворить його на справжнього диявола.

Я відімкнув двері, розчинив їх і пропустив Люка до кімнати. Мені не хотілось обговорювати можливість, яку щойно озвучив Люк, бо вона нагадувала оповідь мого батька про те, як він зустрівся з Брандом і зіткнувся з його надприродною силою.

Люк переступив через поріг. Я клацнув пальцями, й численні олійні лампи негайно ожили, язички вогню затріпотіли, затанцювали, щоби за мить подарувати рівне світло.

Джасра стояла просто перед ним, а на її витягнутих руках було накидано купу мого одягу. На мить я завмер у роздумах, якою може бути його реакція.

Він зупинився та втупився у неї, тоді зробив іще крок уперед, геть забувши свої гіпотези щодо Юрта. Роздивлявся її секунд десять, не менше, і я відчув, як у мене упало серце. І тут він пирхнув зо сміху.

— Наряджатися вона завжди любила, — сказав Люк, — але поєднати це з чимось корисним їй ніколи й на думку не спадало. Треба віддати належне Масці, хоча,