Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Ми підіймалися сходами вище й вище. І чому я відчував, що Білл знає більше, ніж каже?

Наближаючись до зали для обідів, я розчув музику, а коли ми зайшли, Левелла розлючено зиркнула на мене. Я побачив, що страви чекають на відсунутому до задньої стіни спеціальному сервірувальному столикові, який не дає їм прохолонути. Ніхто з присутніх ще не сідав до трапези, люди стояли посеред зали, розмовляючи, з келихами в руках, а наша поява у залі змусила більшість із них сфокусувати погляди на нас. Праворуч від мене грав оркестр із трьох музикантів. Обідній стіл стояв теж праворуч од мене, біля великого вікна в найдальшій стіні, крізь яке відкривалася велична картина міста внизу. Ще сніжило, легенько, і це наче накидало примарну завісу на всю яскраву панораму.

Левелла стрімко попрямувала до мене.

— Ти змусив усіх чекати, — прошепотіла вона. — Де дівчисько?

— Корал?

— А хто ж іще?

— Не знаю, куди вона вирушила, — відказав я. — Ми розійшлись уже години дві тому.

— А на обід вона збиралася чи ні?

— Точно не знаю.

— Ми не можемо більше чекати, — проказала Левелла. — І тепер треба міняти схему розсаджування за столом. Що ти таке витворяв з нею? Геть її заїздив?

— Левелло...

Вона пробурмотіла щось шепелявим Ребмійським діалектом, але що саме, я не розібрав. Може, воно й на краще. Тоді вона розвернулася, киплячи від обурення, і попрямувала до Віалли.

— Так, устряв ти в халепу, хлопче, — прокоментував Білл, стоячи поряд. — Пішли, зазирнемо до бару, поки вона переставляє картки з іменами.

Але до нас уже поспішав офіціант із тацею з двома напоями.

— Найкраще вино Бейля, — наголосив, коли ми взялися за келихи.

Зробивши ковток, я переконався, що офіціант не збрехав, і це мене трохи розрадило.

— Я знаю не всіх присутніх, — звернувся до мене Білл. — Хто цей тип із червоною стрічкою через плече, який стоїть біля Віалли?

— Це Оркуз, прем’єр-міністр Беґми, — пояснив я, — а приваблива леді в жовтій з червоним сукні, що розмовляє з Мартіном, — його донька Найда. Корал, за яку я щойно отримав прочухана, — її сестра.

— Угу... А хто ця білява здоров’ячка, що грає очима до Джерарда?

— Не знаю, — відповів я. — І оту парочку, котра праворуч від Оркуза, теж уперше бачу.

Ми змішалися з рештою товариства, і Джерард, який, схоже, почувався не дуже комфортно у пінних хвилях гофрованої вишуканості, відрекомендував нас своїй співрозмовниці. Леді виявилася Дретою Ґаннелл, радником посла Беґми. А послом була, виявляється, висока жінка, котра стояла поруч з Оркузом, — на ім’я Ферла Квіст. Молодик, який тримався біля неї, був її секретар, і звали його, наскільки я почув, Кейд. Поки ми всі дивилися в тому напрямку, Джерард спробував зіслизнути, залишивши нас із Ферлою. Але вона притримала його за рукав і запитала щось про флот. Я посміхнувся, вклонився і відчалив. Білл пішов зі мною.

— Боже правий! Як змінився Мартін! — зауважив зненацька він. — Тепер має такий вигляд, наче рок-музикант з відео. Я його ледь упізнав! А лише минулого тижня...

— Це було більше ніж рік тому, — сказав я, — для нього. Упродовж цього часу він шукав себе на якійсь вуличній сцені.

— Цікаво, чи знайшов?

— Не мав нагоди у нього запитати, — відказав я, і тут у мене виникла дивна думка. Я відклав її, аби обміркувати згодом.

А тим часом музика обірвалася, Левелла, відкашлявшись, зробила знак Гендону, а той узявся розсаджувати гостей згідно з новою схемою. Мені випало місце в нижньому торці столу, і, як я дізнався пізніше, Корал мала сидіти ліворуч від мене, а Кейд — праворуч. Також я дізнався, що Левелла намагалася терміново зв’язатись із Флорою, щоб та сіла на місце Корал, але Флора не відповідала на виклики.

Отже, у голові столу сіла Віалла, Левелла — праворуч від неї, а Оркуз — ліворуч. За Левеллою місця зайняли Джерард, Дрета й Білл, а за Оркузом мали сидіти Ферла, Мартін, Кейд і Найда. Я повів до столу Найду, бо вона виявилася моєю сусідкою з правого боку, а Білл усівся по ліву руку від мене.

— Суєта суєт, — пробубонів собі під ніс Білл. Я кивнув, погоджуючись, а потім відрекомендував його Найді як юридичного радника королівського дому Амбера. Здавалося, це справило на неї враження, й вона заходилася розпитувати Білла про його роботу. Він узявся зачаровувати її історією, як одного разу захищав інтереси собаки у справі про власність на нерухоме майно. Ця історія не мала нічого спільного з Амбером, проте була дуже дотепною. Вона змусила сміятися Найду, а заразом і Кейда, який теж слухав оповідь Білла.

На стіл подали першу страву, й музиканти заграли знову, неголосно, але музика трохи заглушала віддалені голоси, тож спілкування за столом набуло більшої інтимності. Білл подав знак, що має мені щось сказати. Але його на мить випередила Найда, і я вже слухав, що каже вона.

— Я про Корал, — мовила тихенько. — Ви впевнені, що з нею все гаразд? Може, вона зле почувалася, коли ви з нею розставалися, чи щось таке?

— Ні, — відказав я, — не було ознак, щоб вона зле почувалася.

— Дивно, — сказала Найда. — Мені здавалося, що Корал ніколи не пропустить таку подію, як цей обід.

— Очевидно, на те, чим зайнялася Корал, пішло часу більше, ніж вона очікувала, — зауважив я.

— А чим саме вона зайнялася? — спитала Найда. — Де ви її залишили?

— Тут, у палаці, — відповів я. — Показував їй цікаві місця. Деяким з них вона хотіла приділити більше уваги, а я, на жаль, не мав часу, тому пішов, а вона залишилася.

— Не вірю, щоб Корал могла забути про обід.

— Гадаю, вона потрапила у полон до якогось витвору мистецтва...

— Тобто, ви впевнені, що вона зараз перебуває у цих стінах?

— На це питання важко відповісти. Як я уже казав, людина завжди може покинути будь-яке приміщення.

— Отже, ви не можете впевнено сказати, де вона наразі?

Я заперечно похитав головою.

— Ні, я