Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Одного тіста книш, — відповіла Брієнна.

Але септон Мерібальд не погодився.

— Може, тісто і одне, та книші не ті самі, панно. Розбійники бувають різні, як різні бувають птахи. І кулик, і орел мають крила, але вони — не одне. Співці люблять співати про шляхетних воїнів, які мусили піти проти закону, щоб перемогти злого можновладця. Але більшість розбійників — радше скажені Хорти, ніж шляхетні князі-блискавки. То люті й недобрі люди, якими рухає жадоба та ненависть. Вони зневажають богів і дбають лише про себе. Утікачі з війни більше заслуговують на жалість, хоча теж бувають небезпечні. Майже всі вони — хамського роду, простолюдці, що ніколи не віддалялися й на дві версти від рідної хати, доки якийсь пан чи князь не зібрав їх докупи і не погнав на війну. Погано взуті та вбрані, вони крокують під його корогвами, а за зброю часто-густо не мають нічого ліпшого, ніж серп, вила чи довбню, яку самі зробили, прикрутивши ремінцями каменюку до кийка. Брати ідуть поруч з братами, сини — з батьками, приятелі — з приятелями. Вони чують пісні та байки, запалюються серцями, мріють побачити різні дива, здобути багатство та славу. Війна здається їм блискучою пригодою — найліпшою в їхньому житті.

— А тоді вони вперше куштують смак битви. Деяким цього досить, щоб зламатися. Інші витримують кілька років, втрачають лік битвам, у яких стояли. Але навіть людина, що пережила сто битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як гинуть їхні брати, батьки втрачають синів, приятелі дивляться, як їхні друзі тримають руками тельбухи, випущені ударом сокири.

— Вони бачать, як пана, що їх привів, убивають у бою, і якийсь інший пан кричить, що тепер вони належать йому. Їх ранять, і не встигає одна рана загоїтися, як їм завдають наступної. Харчів завжди бракує, взуття шматується просто на ногах, одяг лахмітиться і гниє… а половина ще й гидить у штани, бо п’є погану воду.

— Якщо їм треба нові чоботи, теплу свитину чи шоломця на голову, хоча б іржавого, то єдиний спосіб їх здобути — зняти з трупа. Скоро вони починають красти в живих — у простолюду тієї землі, де триває війна, хоча ті небораки не надто різняться від них самих. Вояки ріжуть чужих овець, крадуть чужих курей, а відти вже один крок до викрадення чужих доньок. Одного дня вони оглядаються і бачать, що всі їхні друзі та родичі зникли, що вони б’ються у чужій землі поряд з чужинцями та під корогвою, яку ледве упізнають. Вони не знають, де вони, як потрапити додому, а пан, який їх очолює, не знає навіть їхніх імен, але ж горлає, щоб шикувалися, виставляли вперед списи, коси та вила, щоб тримали оборону і не відступали. Коли на них налітають лицарі — безликі боввани у сталевій броні — грім копит їхніх коней наповнює цілий світ…

— …і людина ламається. Вона обертається і біжить, або прикидається мертвою і потім відповзає по трупах загиблих, або зникає під покровом ночі та шукає собі схованки. Думки про рідний дім давно покинули її, королі, пани та боги важать для неї менше, ніж підгнилий окіст, на якому можна перебитися ще день, чи міх поганючого вина, де можна потопити свій жах на кілька годин. Утікач живе від ранку до вечора, від обіду до обіду — радше звір, ніж чоловік. Тож панна Брієнна не помиляється. У такі часи, як зараз, подорожній мусить боятися втікачів з війська, берегти себе… але й жаліти їх.

Коли Мерібальд скінчив, у маленькому загоні запанувала тиша. Брієнна чула, як вітер шурхотить купкою верб, а десь далі ледь чутно кричить понурок. Чула тихий подих Пса, що трусив собі коло септона і віслюка, висолопивши язика з рота. Тиша все тривала і тривала, аж нарешті Брієнна спитала:

— Скільки вам було років, коли вас погнали на війну?

— Та ось як вашому малому, — відповів Мерібальд. — Замолодий, правду сказати, але ж усі брати пішли, то й я не хотів лишатися. Вілам сказав: я можу служити йому зброєносцем, хоча сам Віл був не лицар, а кухарчук, озброєний вкраденим з кухні ножем. Він помер на Порогах, не завдавши ворогові жодного удару. Його вбила лихоманка, і мого брата Робіна теж. Овейн загинув від удару буздугана, що розтрощив йому череп, а його приятеля Джона Віспу повісили за зґвалтування.

— То була Війна Дев’ятишагових Королів? — здогадався Гайл Добич.

— Так її звали люди. Щоправда, я не бачив на ній жодного короля і не заробив жодного шага грошей. Але в одному помилитися годі — то-таки була війна.

Семвел

Сем стояв перед вікном, схвильовано розхитуючись на п’ятах, і спостерігав, як останнє світло сонця зникає за рядком гостроверхих дахів. «Мабуть, знову напився, — похмуро подумав він. — Чи здибав нову дівку.» Він не знав, лаятися йому чи рюмсати. Адже Дареон нібито був його братом по службі. «Попрохай його заспівати — і не бажатимеш кращого. Попрохай щось зробити…»

Наповзли вечірні тумани, сірі пальці рушили вгору стінами будівель, що вишикувалися уздовж старої протоки.

— Він обіцяв повернутися, — мовив Сем уголос. — Ти теж його чула.

Йоля зиркнула на нього червоними набряклими очима. Брудне сплутане волосся звисало їй на обличчя; з ним вона скидалася на якусь сторожку тварину, що визирає з-за куща. Вони не запалювали вогню вже кілька днів, але дичацька дівчина однак купчилася коло комина — ніби сподівалася, що холодний попіл ще зберіг у собі якийсь жар.

— Йому з нами погано, — прошепотіла вона, щоб не збудити дитину. — Тут у нас сумно. Йому кортить туди, де вино, де всі посміхаються.

«Еге ж, — подумки погодився Сем, — а вино тут усюди, тільки не в нас.» У Браавосі повно було шинків, корчем, пивниць та бурдеїв. І якщо Дареонові більше до вподоби яскраве полум’я і кухоль пряного вина, ніж черствий хліб і товариство заплаканої жінки, боягузливого товстуна та хворого старого, хто може його винуватити? «Я можу. Він казав, що повернеться завидна і принесе їжі та вина.»

Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити там співця, що поспішає додому. На таємне місто падала пітьма, вповзала до провулків, застеляла протоки. Добрі люди у Браавосі скоро почнуть зачиняти вікна і засувати двері. Ніч тут належала бравам-горлорізам та куртизанам. «Новим Дареоновим друзякам» — гірко подумав Сем. Віднедавна