Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Так.

— Радий це чути. Я ще не впевнений, що на правильному шляху, а тепер можу припинити це з’ясовувати. Я збираюся закінчити свої справи тут і вирушати готувати військо, — продовжив Люк, дивлячись на дівчину в блакитному бікіні, яка саме виходила з басейну. — Викличеш мене.

— Добре, — відповів я, і він зник.

Прокляття! Це просто приголомшливо! Не дивно, що Люк завжди отримував усі премії як кращий комівояжер. Попри те, що я відчував до Джасри, мусив визнати, що подачу він мені дав гарну. І Рендом не наказував мені тримати її ув’язненою. Звісно, коли ми з ним бачилися востаннє, він мав небагато можливостей щось мені наказати. Чи буде реакція Джасри насправді такою, як каже Люк? Це видається розумним, але люди рідко дружать із розумом у своїх вчинках...

Я пройшов вестибюлем, а тоді повернув до чорних сходів. І відразу побачив, що тут, на одній з найвищих сходинок, хтось стоїть. Це була жінка у довгій вечірній сукні, червоній із жовтим, і дивилася вона в інший бік. Темне волосся спадало на дуже гарні плечі...

Почувши мої кроки, жінка повернулася до мене, і я побачив, що це Найда. Вона уважно подивилася на мене.

— Лорде Мерлін, — заговорила, — чи можете ви мені сказати, де моя сестра? Наскільки розумію, вона вирушила прогулятися з вами?

— Вона милувалася картинами і статуями тут, у палаці, а тоді раптом згадала про якусь невідкладну справу, — відповів я. — Не можу сказати напевне, куди вона подалась, але у мене склалося враження, що це ненадовго.

— Добре, — сказала Найда. — Просто я хвилююся, бо незабаром пора йти на обід, і ми чекали, що вона приєднається до нас. Їй сподобалася прогулянка?

— Думаю, що так, — відповів я.

— Останнім часом вона часто впадала у меланхолію. Ми сподівалися, що ця подорож її розважить. І вона чекала на неї.

— Коли ми з нею розставалися, вона, як на мене, була в чудовому настрої, — зауважив я.

— А де це було?

— Тут, неподалік, — сказав я.

— А куди ви з нею ходили?

— Ми гуляли містом і за містом, — пояснив я. — Також трохи поводив її палацом.

— То вона наразі в палаці?

— Ми розсталися з нею тут. Але, може, вона знову кудись вийшла.

— Розумію, — сказала Найда. — Я шкодую, що ми з вами раніше не поговорили довше. У мене таке відчуття, наче ми з вами давно знайомі.

— Невже? — я здивувався. — І чим це можна пояснити?

— Я кілька разів перечитала ваше досьє. Воно просто захопливе.

— Досьє?

— Це не таємниця, що ми збираємо інформацію про людей, з якими нам, вірогідно, доведеться зустрічатись у справах. Досьє маємо на всіх членів королівської родини Амбера, навіть на тих, хто прямо не пов’язаний з дипломатичними колами.

— Ніколи над таким не замислювався, — сказав я, — але це слушно.

— Звісно, ваші юні роки всі у глянсі, а ваші теперішні проблеми просто збивають із пантелику.

— Мене теж, — сказав я. — А оце зараз ви намагаєтесь оновити досьє?

— Ні, просто цікавлюсь. Якщо ваші проблеми якось зачіпають Беґму, то вони цікаві й для нас.

— А як узагалі ви про них довідалися?

— Наша розвідка має добрі джерела інформації. Це типово для малих королівств.

Я кивнув.

— Не намагатимуся випитати у вас, хто ваші джерела, але ми не практикуємо розпродажів секретної інформації.

— Ви мене не зрозуміли, — сказала Найда. — Я нічого не намагаюсь у вас вивідати. Тільки хотіла збагнути, чи не зможу запропонувати вам допомогу.

— Дуже вдячний за ваші наміри, — відказав я. — Але не бачу, як ви могли б мені допомогти.

Вона посміхнулася, блиснувши бездоганними зубами.

— Не можу відповісти предметніше, оскільки не знайома з вашою ситуацією в подробицях. Але, якщо іще вирішите, що допомога вам не завадить, або якщо просто захочете з кимось поговорити, — приходьте, і ви знайдете в мені уважну слухачку.

— Матиму на увазі, — сказав я. — Побачимося на обіді.

— Сподіваюся, й пізніше також, — проказала Найда, коли я проминув її і пішов коридором.

Я запитував себе, що вона хотіла сказати цією останньою фразою. Просто натякала на побачення? Але це було б надто відверто. Чи підкреслювала, що дуже зацікавлена в інформації? Я не був упевнений у жодній з відповідей.

Простуючи коридором до своїх кімнат, я помітив попереду незвичний оптичний феномен: обома стінами та стелею тягнулася смуга яскравого білого світла, спускаючись на підлогу. Сповільнив кроки: невже, поки мене тут не було, хтось додумався запровадити в палаці нову систему освітлення?

Я переступив смугу на підлозі, й одразу ж усе навколо зникло, лишилося саме світло, яке стислося в абсолютно правильне коло, блимнуло, пірнуло вниз і вляглося мені навколо ніг так, що я опинився точнісінько у його центрі. Тієї ж миті за межами кола виникла інша реальність: складалося враження, що навколо мене купол, утворений із зеленого скла. Червонувата поверхня, на якій я стояв, у цьому тьмяному світлі видавалася шершавою та вологою. І лише коли повз мене проплила велика рибина, я збагнув, що, схоже, перебуваю під водою, а під ногами у мене кораловий риф.

— Усе це з біса гарно, — сказав я, — але хотів би дістатися своїх дверей.

— Що, уже не можна й трошки повипендрюватися? — знайомий голос лунав наразі примарно, огортаючи магічну сферу з усіх боків. — Ну, що, бог я чи ні?

— Можеш називатись, як тобі заманеться, — сказав я. — Ніхто не дискутуватиме з тобою.

— Мабуть, богом бути прикольно...

— Якщо так, то хто я такий? — поцікавився я.

— Це складне теологічне питання.

— Яке, до дідька, теологічне? Я — інженер-комп’ютерник, і ти знаєш, що це я тебе зібрав, Привиде.

Мій підводний відсік наповнився зітханням.

— Важко відриватися від свого коріння.

— А навіщо відриватися? Що не таку тому, щоб мати коріння? Всі нормальні рослини мають коріння.

— Еге ж, нагорі гарний квіт, а внизу — багнюка та сміття.

— У твоєму випадку це метал та оригінальний набір кріогенних елементів. І