Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Зрозуміло. То ти маєш якусь інформацію?

— Так. А ти маєш якісь новини від Люка?

— Щойно говорив з ним. Він сказав, що кладе край вендеті.

— То він уже не фігуруватиме у тому слуханні, про яке ти мене питав?

— Судячи з його слів, навряд чи.

— Шкода. Я тут, знаєш, трохи пошукав і знайшов деякі прецеденти у справах про вендету; наприклад, твій дядько Озрік, який пішов війною на всю королівську родину Карми через смерть одного зі своїх родаків з материнського боку. Оберон тоді був у дуже приязних стосунках з Кармою, а Озрік прибрав трьох із королівського дому. Попри це, на слуханні Оберон його виправдав, базуючись у своєму рішенні на попередніх справах, і він навіть пішов ще далі, задекретувавши загальне правило, згідно з яким...

— ...а ще Оберон заслав його на передову, обравши найнебезпечнішу ділянку фронту, й Озрік звідти уже не повернувся, — перервав я його.

— Це я упустив, — зізнався Білл. — Але в суді все закінчилося добре для нього.

— Треба буде розповісти про цей випадок Люкові, — сказав я.

— Про яку його частину?

— Про обидві.

— Але це не головне, що я хотів з тобою обговорити, — промовив Білл далі. — Щось відбувається на військовому рівні.

— Про що це ти?

— Краще тобі самому на це подивитися. Витратиш хвилину, не більше.

— Гаразд. Ходімо, — я пішов через зал слідом за Біллом.

Він попрямував до службових сходів, а біля їхнього підніжжя повернув ліворуч. Ми пройшли повз кухню, тоді ще одним коридором, що вів до задньої частини палацу. Тут я розчув якесь деренчання у себе над головою. Поглянув на Білла, а той кивнув.

— Оце я й почув, — пояснив він, — коли проходив тут раніше. Трохи роздивившись навколо, побачив дивні речі.

Я кивнув на знак того, що поділяю його відчуття. А надто, коли зрозумів, що шум долинає з головної зброярні. Там кипіла робота, а посеред метушні стояв Бенедикт, розглядаючи ніготь великого пальця крізь дуло гвинтівки. Він підвів голову, і наші погляди зустрілися. Навколо з дюжину вояків ганяли туди й сюди, тягли кудись зброю, чистили її, розставляли.

— Гадав, ти у Кашфі, — сказав я.

— Був, — відказав Бенедикт.

Я почекав продовження фрази, але він замовк. Бенедикт ніколи не вирізнявся балакучістю.

— Схоже, ти чекаєш на якусь бучу неподалік, — зауважив я, бо знав, що порох тут неможливо використати, а спеціальні боєприпаси, котрі ми мали, працюють лише в Амбері та деяких сусідніх королівствах.

— Завжди краще бути готовим, — сказав він.

— Ти не міг би трохи розвинути тему? — запитав я.

— Не зараз, — відповів Бенедикт. Відповідь була вдвічі довшою, ніж я очікував, та до того ж давала змогу сподіватися на роз’яснення в майбутньому.

— Можливо, нам усім треба рити шанці? — не вгавав я. — Укріплювати місто? Озброюватися? Підіймати...

— До цього не дійде, — відрізав він. — Візьмися до своїх справ.

— Але ж...

Він відвернувся. Я відчув, що розмову закінчено. А коли Бенедикт проігнорував кілька моїх наступних запитань, переконався в цьому. Я здвигнув плечима й повернувся до Білла.

— Ходімо обідати, — запропонував йому.

Коли ми знову простували коридором, Білл неголосно запитав:

— Маєш якісь ідеї, що це може означати?

— Десь поблизу Далт.

— Бенедикт був у Беґмі разом з Рендомом. Може, Далт розбійничає саме там?

— Відчуваю, що він ближче.

— Якщо Далту вдалося захопити в полон Рендома...

— Цього не може бути, — відказав я, відчуваючи, як на мене повіяло холодом від самої думки. — Рендом може козирнутися сюди будь-якої миті, якщо тільки побажає. Ні. Коли я запитав про оборону Амбера, а Бенедикт відповів: «До цього не дійде», я відчув, що він має на увазі якусь близьку загрозу, але таку, з якою, на його думку, може впоратися.

— Я розумію, про що ти, — погодився Білл. — Але ж він сказав тобі, що нема потреби укріплювати місто.

— Якщо Бенедикт вважає, що укріплювати місто нема потреби, то так воно і є.

— Вальсувати й пити шампанське, коли говорять гармати?

— Якщо Бенедикт так вважає, усе буде в порядку.

— Ви всі справді покладаєтеся на цього хлопця. Що б ви робили без нього?

— Сильніше б нервувалися, — відказав я.

Білл похитав головою і промовив:

— Вибач. Я ще не звик мати серед своїх знайомих живу легенду.

— Тобто, ти мені не віриш?

— Я не мав би тобі вірити, але вірю. Ось у чому проблема, — він замовк. Ми завернули за ріг і попрямували знову до сходів. Тільки тоді він заговорив знову: — Те ж саме я відчував щоразу, спілкуючись із твоїм батьком.

— Білле, — мовив я, коли ми підіймалися сходами, — ти знав мого батька ще до того, як до нього повернулася пам’ять, тоді, коли він був просто добрим старим Карлом Корі. Може, я чогось просто не розумію. Чи не можеш ти пригадати щось із цього періоду його життя, щось таке, що могло б підказати, де він може бути наразі?

На мить призупинившись, Білл подивився на мене.

— Невже гадаєш, що я не думав про це, Мерлю? Безліч разів питав себе, а чи він не мав якихось пригод, коли був Корі, якихось обов’язків, що змусили його повернутися туди та діяти, коли той закінчив свої справи тут. Але він був дуже потайною людиною, навіть у тій своїй інкарнації. А ще — схильною до парадоксів. Він відслужив багато термінів у армії, в різних військах, і це зрозуміло. Але часом він писав музику, і це аж ніяк не вкладалось у образ крутого вояка.

— Він довго жив на світі. Багато чого навчився, багато що бачив.

— Саме так, і саме через це важко навіть припустити, до яких справ він міг долучатись. Інколи, коли ми з ним перепускали по чарці, він згадував людей з мистецьких чи наукових кіл, таких, про яких я й не подумав би, що він із ними знайомий. Він ніколи не був пересічною людиною, цей Карл Корі. Коли я з ним