Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Нехай Мати Води береже тебе, – сказала Тіаніта і з ніжністю погладила чоловіка по щоці.

Ітамар знав, де може ховатися Лоука. Кілька разів він бачив її в одному й тому ж місці на березі Великої Річки, там, де берег був більш стрімким.

Але він ніколи не підходив до неї і не заговорював. Щось смутно турбувало вождя, коли Лоука перебувала поруч із ним.

Він здалеку помітив, як блиснуло під яскравим сонцем її руде волосся.

Дівчинка сиділа на березі й захоплено-задумливо дивилася на хвилі, по яких  бігли золотисто-зелені, сяючи іскри. Коротка сукня відкривала її сильні засмаглі ноги, забруднені травою. Лоука монотонно постукувала босою ступнею по деревному кореню, що стирчав із землі.

Ітамар підійшов і став поруч. Дівчинка й виду не подала, що помітила його.

– Лоука! – покликав він і запитав: – Ти справді збираєшся жити в лісі? Але чому?

Вона коротко кивнула, одним стрибком схопилася на ноги і, взявши Ітамара за руку, повела за собою вздовж берега.

Через короткий час вождь побачив кволу будову з гілок і листя, що притулилася до обриву.

– Ти хочеш жити тут? – здивувався він, дивлячись прямо в ясні, великі  очі дівчини.

Вона лагідно посміхнулася.

– Ні, крихітко, я не згоден, – похитав головою Ітамар, – Мабуть, я не маю права тебе відмовляти, але жити тут... Послухай, – він нахилився ближче до її обличчя, – якщо ти дійсно хочеш залишитися в лісі, то ми збудуємо тобі невеличкий але гарний дім, де можна буде розвести вогонь, приготувати їжу, сховатися від нічного холоду і дощу...

Вона продовжувала посміхатися і дивитися на нього таким проникливим поглядом, що  якесь дивне почуття  пробрало Ітамара до самого серця.

– Так... домовилися? – запнувшись, тихо запитав він, ледь стримуючи  тремтіння.

Її губи ворухнулися, немов намагаючись щось сказати, але наступної миті Лоука відвернулася і стала дивитися на річку.